Читати книгу - "Шантарам"

на мене, але я зробив крок убік і виконав комбінацію з трьох боксерських ударів: правою рукою, лівою і знову правою. Один з них потрапив у ціль: я зламав йому носа, з очей його бризнули сльози, що заважали дивитися. Він зробив ще один випад, маючи намір штрикнути мене ножем збоку. Я схопив його зап’ястя лівою рукою, пішов на зближення з ним і увіткнув шворня йому в груди, Я цілив у серце чи в легені, але потрапив у м’які тканини під ключицею, Шворінь увійшов по саму колодку. Удар був настільки сильний, що вирвав шматок тіла у нього на спині під лопаткою.

Він був притиснутий до стіни поміж пральною машиною і сушаркою. Утримуючи його шворнем і продовжуючи стискати лівою рукою його руку з ножем, я хотів укусити його за шию чи лице, але він став так швидко крутити головою з боку на бік, що я вирішив натомість бити його по обличчю головою. Після декількох ударів він зробив відчайдушну спробу вибратися з пастки, і в результаті ми обидва опинилися на підлозі. Він упустив ножа, а мій шворінь теж вискочив з рани. Він подався до виходу з пральні — чи то шукаючи порятунку, чи то намагаючись зайняти вигідну позицію. Я не міг чекати, що він зробить. Моя голова була на рівні його ніг. Схопивши його однією рукою за ремінь штанів і використовуючи його як важіль, я завдав йому декілька ударів у стегно. Коли шворінь потрапляв у кістку, я всією рукою відчував, як він дряпає її і відхиляється убік. Випустивши ремінь, я спробував лівою рукою дотягнутися до його ножа — тоді я міг би орудувати двома відразу.

Треба віддати йому належне — він не почав кричати на ґвалт. Він заволав, щоб я дав йому спокій і що він здається, але не волав пробі. І я зупинився — нехай живе! Я звівся на ноги. Він знову хотів відповзти до дверей, але я поставив ногу йому на шию, а потім ударив його носаком збоку по голові. Мені треба було затримати його. Я не міг дозволити йому вибратися з пральні, поки я тут,— якби охоронці побачили його, мені довелося б просидіти в карцері півроку, якщо не більше.

Поки він лежав на підлозі і стогнав, я зняв замурзаний кров’ю одяг і надів чистий. У дверях з’явився один із в’язнів, що займалися прибиранням у дворі. Побачивши нас, він посміхнувся. Я віддав йому свій брудний одяг. Він заховав його у відро зі шваброю, а потім кинув у сміттярку за кухнею. Дорогою з пральні я віддав обидва ножі іншому в’язневі, й він закопав їх у саду. Вже потому як я повернувся в свій корпус, той зарізяка, який намагався убити мене, дошкандибав до кабінету начальника в’язниці, де знепритомнів. Його відвезли в лікарню, і більше я ніколи його не бачив. Він не зізнався, хто його так покалічив, і це теж свідчить на його користь. Він був зарізякою і хотів убити мене без жодного приводу, але стукачем не був.

В камері я оглянув рани. Шрам на руці був глибокий і зачепив вену. До лікаря я звернутися не міг, тому що це пов’язало б мене з бійкою і з пораненим. Друга глибока уразка тягнулася від плеча до середини грудей і дуже кровила. Я узяв металеву миску, спалив у ній дві пачки цигарок, поки від них не лишився білий попіл, і втер попіл в рану. Це було боляче але кров припинила бігти.

Я не розповідав про цю сутичку нікому, але всі дізналися про це і зрозуміли, що я витримав випробування. Білий шрам у мене на грудях, який постійно бачили в душі, свідчив про те, що бійка для мене не проблема. Шрам був попереджувальним сигналом, як ото кільця на тілі морської змії. Він і досі як новий, так само білий і довгий. І він, як і раніше, служить попередженням — для мене. Я торкаюся його і бачу вбивцю, що благає зберегти йому життя, а в його розширених від страху очах бачу те чудовисько, яким я став під час бійки.

Мені ще неодноразово доводилося битися на ножах, і зараз, дивлячись на тіло Мауриціо Белькане, я знов відчув той холод, який охоплює тебе, коли заганяєш у когось ножа чи його заганяють у тебе. Верхня частина його тулуба лежала долілиць на кушетці, ноги були на підлозі. На килимі поряд з його безсило повислою рукою валявся гострий, мов бритва, стилет. У спині під лівою лопаткою стирчав ніж для м’яса з чорною колодкою, він був довгий і гострий. Я вже бачив того ножа в руках у Лайзи, коли Мауриціо вперше з’явився до них без запрошення. Але він не засвоїв урок з першого разу, як це властиво всім нам. «І це добре,— сказала одного разу Карла.— Якби ми вчилися на своїх помилках і не повторювали їх, то ніколи не закохувалися б». Мауриціо зрозумів свою помилку лише тоді, коли тицьнувся носом у калюжу власної крові. Звісно ж, він був зрілою людиною. Якось я закинув Дідьє певну інфантильність, а він відповів, що пишається цим і що людині, яка повністю дозріла і розпрощалася з інфантильністю, лишилося жити не більше двох секунд.

Всі ці думки крутилися у мене в голові, мов сталеві кульки в руці капітана Квіга[133]. Той ніж вибив мене з колії. Я пригадав усі свої бійки, знову відчув, як ніж входить у моє тіло, відчував його усередині. Та ненависть була наче опік — вона лишається з тобою назавжди. Думка про це була найбридкішою думкою на світі. Я струснув головою, глибоко вдихнув і знову подивився на тіло.

Ніж проткнув легеню і встромився в серце. У будь-якому разі, Мауриціо помер відразу — судячи з усього, він не ворушився потому, як упав на кушетку. Затиснувши в кулаці його густе чорне волосся, я підвів його голову. Мертві очі були розплющені, зуби вишкірені в злобній усмішці, Крові було напрочуд мало. Тканина кушетки вже ввібрала калюжу, ще утворилася на ній. «Кушетки треба позбутися»,— промайнула у мене думка. Килим майже не постраждав, його можна було вичистити. Решта теж була неушкоджена, хіба що зламана ніжка столика для кави та понівечений замок на дверях. Я глянув на жінок.

На обличчі Улли була рана від вилиці до підборіддя. Вона була неглибока, і я був певен, що вона хутко загоїться, але шрам залишиться. Я промив рану