Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крістіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Крістіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крістіна" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 166 167 168 ... 177
Перейти на сторінку:
а іншу згорнувши в кулак, яким грозив у мій бік.

І двигун Крістіни ніяк не вмирав.

Я знову дав задній хід. Нога стала розжареною добіла, а біль ширився аж до лівої пахви. Хоча якої там пахви. Біль був усюди. Я відчував його

(Майкле? Господи Боже ну чому вас понесло надвір)

у шиї, у щелепі, у

(Арні? Чувак, мені так шкода жаль жаль)

скронях. «Фурія» — те, що від неї залишилося, — п’яно кинулася вздовж стіни гаража, розкидаючи інструменти й брухт, видираючи опертя й обвалюючи горішні полиці, що попадали на бетон з глухим гуркотом, який відлунював, неначе оплески демонів.

Я знову вдарив по педалі зчеплення і втиснув педаль газу в підлогу. Двигун Петунії заревів, і я тримався за кермо, наче вершник необ’їждженого мустанга. Я врізався в її правий борт і розтрощив Крістіну акурат по задньому мосту, увігнавши її у ворота, що задрижали й задеренчали. Від зіткнення я сам налетів на кермо — воно врізалося мені в живіт і забило дух. Хапаючи ротом повітря, я впав на сидіння.

І побачив Лі, яка скулилася в дальньому кутку, притискаючи долоні до щік, відтягуючи обличчя донизу у відьомській масці.

А двигун Крістіни все ще працював.

Вона повільно волочилася в бік Лі, немов звірина, якій пасткою переламало задні ноги. І я бачив, що на ходу вона відновлюється, повертається до життя: тут зненацька вигулькнула нова шина, накачана й пухка, там зі сріблястим звуком «тинььь!» вискочила нова радіоантена, а на знищеній задній частині вже наростав новий метал.

— Та здохни вже! — крикнув я їй. Мої груди важко здіймалися від плачу. Нога більше не слухалася. Я вхопив її обома руками й натиснув нею на педаль зчеплення. Перед очима все попливло й потьмарилося від розжареного металу нестерпного болю. Я майже відчував, як труться одна об одну кістки.

Я розігнав двигун, знов увімкнув першу передачу — і раптом уперше і востаннє почув голос Лебея, високий, ображений і сповнений страшної незгасимої люті:

— Ти ГІВНЯР! Від’їбися, нікчемний ГІВНЯР! НЕ ЛІЗЬ ДО МЕНЕ!

— Не треба було до мого друга лізти, — намагався прокричати я, але з горла не вийшло нічого, крім слізного пораненого зойку.

Я вдарив потвору в багажник, і коли задня її частина склалася акордеоном і випнулася догори металевим грибом, вибухнув бензобак. Усе поглинули жовті язики полум’я. Я затулив обличчя долонями — але вогонь згас так само раптово, як і виник. А на тому місці залишилася Крістіна, втікачка з перегонів на знищення. Її двигун працював з перебоями: заглух, знову вистрелив — і вмер.

У гаражі стало тихо, тільки басовитий гуркіт двигуна Петунії ширився хвилями навкруги.

Лі зірвалася на ноги й побігла, знову й знову викрикуючи моє ім’я. Раптом на мене накотила дурнувата думка: на рукаві моєї куртки досі пов’язаний її рожевий нейлоновий шарфик.

Я опустив на нього погляд, і перед очима все посіріло.

Я відчув, як мене торкаються її руки, а потім була темрява, і нічого, крім неї, бо я знепритомнів.

До тями я прийшов десь за чверть години. Обличчя було мокрим і приємно холодним. На підніжці Петунії з боку водія стояла Лі й обтирала мені лице вологою ганчіркою. Я піймав її рукою, спробував висмоктати трохи води, але сплюнув. Ганчірка сильно тхнула мастилом.

— Деннісе, ти не хвилюйся, — сказала вона. — Я бігала на вулицю… зупинила снігоприбиральну машину… перелякала бідолашного водія так, що він на десять років постарів одразу… стільки крові… він сказав… швидка… він сказав, він, ну… Деннісе, з тобою все гаразд?

— А схоже, що гаразд? — прошепотів я.

— Ні, — і вона розридался.

— Тоді не… — я проковтнув болісний сухий клубок, що стояв у горлі, — …не питай дурниць. Я люблю тебе.

Лі незграбно мене обійняла.

— Він сказав, що і в поліцію подзвонить.

Я майже її не чув. Мої очі знайшли викривлений мовчазний каркас — рештки Крістіни. Тільки каркасом це й можна було назвати; вона вже не схожа була на машину. Але чому вона не згоріла? Збоку, як велика погнута срібна монета, валявся колісний диск.

— Давно ти зупинила снігоочисник? — хрипким голосом спитав я.

— Хвилин п’ять тому. Потім знайшла ганчірку і вмочила її он у те відро. Деннісе… слава Богу, усе скінчилося.

Пам! Пам! Пам!

Я не зводив погляду з диска.

Ум’ятини на ньому розрівнювалися.

Раптом він став сторчма і монетою покотив по підлозі до машини.

Лі теж це побачила. Її обличчя застигло. Очі розширилися й полізли з орбіт. Губи промовляли слово «ні», але з них не зірвалося ні звуку.

— Залазь сюди, до мене, — тихим голосом наказав я, так, неначе потвора могла нас почути. Але звідки я міг знати? Може, і могла. — Сідай на пасажирське сидіння. Тиснутимеш на газ, а я — правою ногою на зчеплення.

— Ні… — цього разу спромоглася на шелесткий шепіт Лі. Дихала вона поверхово й важко, зі схлипами. — Ні… ні…

Руїна вся затремтіла. То було найжахливіше, наймоторошніше видовище з усього, що я бачив у житті. Вона вся здригалася, тремтіла, як тварина, що… не зовсім… мертва. Метал нервово цокав об метал. Стрижні відбивали тривожний джазовий ритм у своїх з’єднувальних муфтах. На моїх очах зігнутий шплінт, що лежав на підлозі, вирівнявся й зробив із півдюжини переворотів, щоб долучитися до руїни.

— Залазь, — сказав я.

— Деннісе, я не можу. — Її губи безпорадно тремтіли. — Я не можу… більше… те тіло… то батько Арні. Я не можу, більше ні, будь ласка…

— Ти повинна.

Вона подивилася на мене, перевела наполоханий погляд на непристойно тремтячі рештки старої хвойди, яку спільно користали Лебей та Арні, і обійшла Петунію спереду. Шматок хромованого металу, що саме виконував акробатичний трюк, залишив глибоку подряпину на її нозі. Лі закричала й побігла. Видряпалася в кабіну й сіла поближче до мене. — Щ-що мені робити?

Я наполовину вихилився з кабіни, тримаючись за дах, і натиснув на педаль зчеплення правою ногою. Двигун Петунії все ще працював.

— Тисни на газ і не відпускай, — сказав я. — Хай там що.

Кермуючи правою рукою і тримаючись лівою, я відпустив педаль зчеплення, і ми покотили вперед і наїхали на руїну, що під колесами Петунії тріщала й розліталася. І в голові я почув ще один розлючений крик — принаймні так мені здалося.

Лі схопилася руками за голову.

— Деннісе, я не витримаю! Я не витримаю! Воно… воно кричить!

— Ти повинна триматися, — сказав я. Її нога зісковзнула з педалі газу, і я почув, як десь там, у темряві, уже виють

1 ... 166 167 168 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"