Читати книгу - "Крістіна"

— Воно кричало на мене!

— У нас дуже мало часу, а ще нічого не скінчено. Ще одне маленьке зусилля.

— Я спробую, — прошепотіла вона й знову втисла педаль газу в підлогу.

Я перевів важіль коробки передач у положення заднього ходу. Петунія відкотила на двадцять футів назад. Я знову витиснув зчеплення, увімкнув першу… та раптом Лі закричала:

— Деннісе, ні! Не їдь! Дивись!

Перед розбитим погнутим остовом Крістіни, рука в руці, з урочистими й згорьованими обличчями стояли мати й дівчинка — Вероніка та Рита.

— Їх там немає, — сказав я. — А якщо навіть є, пора їм повертатися туди… — знову біль у нозі, і світ перед очима посірів. — …туди, звідки вони прийшли. Не знімай ноги з педалі.

Я відпустив педаль зчеплення, і Петунія, набираючи швидкість, поїхала вперед. Дві фігурки не зникли, як це відбувається з привидами у фільмах по телебаченню і в кіно; вони мовби розпустилися в повітрі, розсіялися врізнобіч — яскраві барви потьмяніли до блідо-рожевого й блакитного… і обох не стало.

Ми знову врізалися в Крістіну, розкидаючи на всі боки те, що від неї лишилося. З вереском розривався метал.

— Їх немає, — прошепотіла Лі. — Насправді немає. Добре. Добре, Деннісе.

Її голос долинав наче з кінця довгого темного коридору. Я перевів важіль, і ми поїхали назад. Потім уперед. Ударили її; потім ударили знову. Скільки разів? Я не знаю. Ми просто наїжджали на неї і наїжджали, і з кожним разом нога озивалася ще пронизливішим болем, і перед очима ставало трохи темніше.

Урешті я стомлено підвів погляд і побачив, що в повітрі за воротами висить кривава імла. Але то була не кров — то сніг падав у спалахах червоного світла. На тому боці воріт стояли і грюкали люди.

— Тепер достатньо? — спитала в мене Лі.

Я подивився на Крістіну. От тільки це вже була не Крістіна, а розкидана кучугура покорченого, пом’ятого металу, вати з сидінь і проблисків битого скла.

— Має вистачити, — відповів я. — Впусти їх.

Коли вона пішла відчиняти ворота, я знову знепритомнів.

А далі була низка сплутаних картинок: усе ненадовго ставало чітким, а потім розпливалося чи й зникало геть. Пам’ятаю, як зі швидкої вивезли каталку, пам’ятаю, як підіймали її борти і як лампи денного світла під стелею кидали холодні відблиски на її хром; пам’ятаю, як хтось сказав: «Розріж, треба розрізати, хоч подивимося, що там»; пам’ятаю, чийсь голос — здається, Лі — сказав: «Будь ласка, не робіть йому боляче, не робіть боляче, якщо можна»; пам’ятаю стелю швидкої… напевно, то була швидка, бо краєм ока я бачив два підвішені флакони крапельниць; пам’ятаю холодний доторк антисептика, а потім — жало голки.

По тому події набували дедалі химернішого плину. Десь глибоко всередині я знаю, що не спав — і неспростовним доказом міг слугувати біль, — та все одно все здавалося сном. Я був порядно накачаний препаратами, і частково ними це пояснювалося… але й шоком теж. Це залізно. Поряд була моя мати, вона плакала в кімнаті, що до нудоти нагадувала лікарняну палату, у якій я провів усю осінь. Потім з’явився батько, а разом з ним — і тато Лі, і обличчя в них були такі напружені й похмурі, що нагадували керолівських Крутя й Вертя у виконанні Франца Кафки. Мій батько схилився наді мною і голосом, що гуркотів, наче грім крізь ватяну підкладку, спитав: «Деннісе, як там опинився Майкл?» Ось що їх цікавило насправді: як там опинився Майкл. «О, — подумав я, — о, друзі мої, я б вам розказав історійку…»

А далі містер Кебот спитав: «Хлопче, у що ти втягнув мою дочку?» А я наче пригадую, що відповів йому: «Це не я її втягнув, це вона вас витягла». Я й зараз вважаю цю свою відповідь дотепною, зважаючи на обставини, на те, що я був під наркотою й усе таке.

Ненадовго з’явилася Елейн — вона знущально тримала на віддалі «йодель», «твінкі» чи щось подібне. Потім прийшла Лі, простягнула до мене тоненький, як павутиння, нейлоновий шарфик і попросила підняти руку, щоб вона могла його зав’язати. Але я не міг; рука була мов свинцева штанга.

Далі був Арні, і це вже, звісно, був сон.

«Дякую, друже, — мовив він, і я з жахом побачив, що ліве скельце його окулярів розбите. З обличчям усе було гаразд, але те скельце… воно мене налякало. — Дякую. Ти класно впорався. Мені вже краще. Я думаю, тепер усе прийде в норму».

«Не парся, Арні», — сказав я… чи хотів сказати… але він зник.

Тільки наступного дня — не двадцятого, а в неділю, двадцять першого січня — я почав трохи очунювати. Ліва нога була знову в гіпсі, у добре знайомій позиції догори з усіма противагами. Ліворуч від мого ліжка сидів чоловік, якого я ніколи доти не бачив, і читав роман Джона Д. Макдоналда в м’якій обкладинці. Побачивши, що я на нього дивлюсь, він опустив книжку.

— Ласкаво просимо назад, Деннісе, на землю живих, — м’яко проказав він і заклав місце, на якому скінчив читати, картонкою з-під сірників. Потім поклав книжку на коліна й склав на ній руки.

— Ви лікар? — спитав я. На доктора Ерровея, котрий оглядав мене минулого разу, він точно не був схожий; цей чоловік, на двадцять років молодший і як мінімум на п’ятдесят фунтів стрункіший. Вигляд у нього був суворий.

— Інспектор поліції штату, — представився він. — Річард Мерсер. Але можеш називати мене Ріком. — Він простягнув руку, і я незграбно та сторожко її торкнувся. Потиснути все одно не міг. Боліла голова, і пити хотілося.

— Слухайте, — сказав я. — Я не проти з вами побалакати, відповім на всі ваші запитання, але спершу хотів би поговорити з лікарем. — Я ковтнув слину. Він занепокоєно подивився на мене, і я випалив: — Мені треба знати, чи я ходитиму взагалі.

— Якщо той Ерровей каже правду, — промовив Мерсер, — то за чотири-шість тижнів ти станеш на ноги. Повторного перелому немає, Деннісе. Ти відбувся сильним розтягненням, нога набрякла, як сосиска. Він ще сказав, що тобі дуже пощастило.

— А що з Арні? — спитав я. — Арні Каннінґемом? Ви знаєте…

У його очах промайнув якийсь вираз.

— Що таке? — не зрозумів я. — Що там з Арні?

— Деннісе, — мовив інспектор, та потім завагався. — Не знаю, чи зараз для цього слушний час.

— Будь ласка. Арні… він мертвий?

Мерсер зітхнув.

— Так, він мертвий.