Читати книгу - "Крістіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я хотів щось сказати, але не зміг. Рукою показав на глечик з водою, який стояв на тумбочці біля ліжка, сам думаючи, як це сумно — бути в лікарняній палаті й точно знати, де що стоїть. Мерсер налив мені в склянку води й поклав усередину гнуту соломинку. Я попив, і стало трохи легше. Тобто горлу. Іншої полегкості вода не принесла.
— Що ви мали на увазі, коли сказали «якщо то була аварія»?
— Це сталося в п’ятницю ввечері, снігопад був не надто вже й сильним. Два бали за дорожньою класифікацією — мокрий сніг, погіршення видимості, транспортними засобами керувати обережно. За силою удару наші експерти зробили висновок, що їхали вони зі швидкістю не більше сорока п’яти миль. Автомобіль занесло на зустрічну смугу, і він зіштовхнувся з вантажівкою. Ним виявився «вольво» місіс Каннінґем. Універсал вибухнув.
Я заплющив очі.
— Реджина?
— Також знайдена мертвою. Судячи з усього, вони не…
— …страждали, — закінчив за нього я. — Брехня. Вони дуже страждали. — Відчувши, що на очі навертаються сльози, я проковтнув їх. Мерсер нічого не сказав. — Усі троє, — пробурмотів я. — О Господи, усі троє.
— У водія вантажівки перелом руки. Порівняно легко відбувся. Деннісе, він теж сказав, що в машині сиділо троє людей.
— Троє!
— Так. Він каже, що вони наче боролися. — Мерсер подивився на мене прямим серйозним поглядом. — Ми припускаємо, що вони підібрали недоброго попутника, який після аварії втік ще до приїзду поліції та медиків.
«Але для того, хто знав Реджину Каннінґем, це повна нісенітниця», — подумав я. Вона б не стала підбирати попутника так само, як не вдягла б слакси на факультетське чаювання. У її свідомості всі вчинки поділялися на припустимі й неприпустимі. Наче бетоном залиті, могли б сказати ви.
З ними напевно був Лебей. Але у двох місцях одночасно він перебувати не міг, ось у чому річ. І вже наприкінці, коли побачив, що в гаражі Дарнелла для нього все складається несприятливо, він покинув Крістіну напризволяще й спробував повернутися до Арні. Що відбувалося далі, можна лише гадати. Але тоді я думав — і досі так вважаю — що Арні боровся з ним… і здобув у цій боротьбі як мінімум нічию.
— Мертвий, — мовив я. І не міг більше стримувати сліз. Надто слабкий і засмучений був, щоб їх стримувати. Мені все-таки не вдалося вберегти його від загибелі. Цього останнього разу, коли мій захист справді мав значення. Інших — можливо. Але не Арні.
— Розкажи, що сталося, — попросив Мерсер. Він поклав книжку на тумбочку й нахилився вперед. — Деннісе, розповідай усе, що знаєш, від початку і до кінця.
— А що сказала Лі? — спитав я. — І як вона взагалі?
— Ніч п’ятниці вона провела тут, під наглядом. У неї струс мозку й рана на голові, на яку наклали дванадцять швів. А на обличчі — ні сліду. Щасливиця. Гарненька дівчинка.
— Вона не просто гарна, — уточнив я. — Вона красуня.
— Але вона нічого не сказала, — і його губи викривилися в мимовільній посмішці — від захвату, як я собі думаю. — Ані мені, ані своєму батькові. Він через усе це перебуває, скажімо так, у стані підвищеної злості. Лі каже, це тобі вирішувати, що розповідати й коли. — Він задумливо поглянув на мене. — Тому що, за її словами, усе скінчилося завдяки тобі.
— Не надто вже й добре я впорався, — пробурмотів я. Мені все ще не вкладалося в голові, як Арні може бути мертвим. Це ж неможливо, так? Коли нам було по дванадцять, ми разом їздили у табір «Віннеско» у Вермонті, і там я занудьгував за домом і сказав Арні, що подзвоню батькам, попрошу, хай вони мене заберуть. А він попередив: якщо я таке зроблю, він усім у школі розкаже, що додому я раніше повернувся, бо мене зловили, коли я їв кози з носа у своєму ліжку після відбою, і вигнали з табору. Якось ми видряпалися на самісіньку верхівку дерева, яке росте в нас на задньому дворі, і вирізьбили там свої ініціали. Він залишався в мене ночувати, і ми довго не лягали — скулившись на дивані під старою ковдрою, дивилися «Театр шоку»[177]. Ми в ничку їли ті сендвічі з «Диво-хлібом». Коли Арні було чотирнадцять, він прийшов до мене, присоромлений і переляканий, бо йому снилися сни про секс і він думав, що через них мочиться в ліжко. Але найчастіше я думками повертався саме до мурашиних ферм. Як він може бути мертвим, якщо ми разом робили мурашині ферми? Господи Ісусе, та це ж лише тиждень чи два тому було, ті мурашині ферми. То як він може бути мертвим? Я розтулив рота, щоб сказати Мерсеру: Арні не міг померти — це абсурд, ми робили мурашині ферми. Але на тому я рота й закрив. Я не міг йому про це сказати. Він стороння людина.
«Арні, — подумав я. — Слухай, чувак, це ж неправда, так? Господи, у нас так багато всього було попереду. Ми ще навіть на подвійне побачення не їздили в кіно просто неба».
— Що сталося? — знову спитав Мерсер. — Деннісе, розкажи.
— Ви однаково не повірите, — хрипким від сліз голосом відповів я.
— Ти, може, здивуєшся, але я здатен повірити в різну всячину. А ще ти можеш здивуватися, бо ми багато знаємо. Головним слідчим у цій справі був Рудольф Джанкінс. Його вбили не так уже й далеко звідси. Він був моїм другом. Добрим другом. За тиждень до смерті він мені розповів, що в Лібертівіллі коїться дещо неймовірне. А потім його вбили. Тож для мене це щось більше, ніж просто робота.
Я обережно поворухнувся й змінив положення.
— А більше він вам нічого не розказував?
— Казав, що наче випливло задавнене вбивство, — Мерсер невідривно дивився мені в очі. — Але особливої погоди це не робило, бо той, хто його скоїв, уже в могилі.
— Лебей, — пробурмотів я, сам думаючи — якщо Джанкінс знав про це, не дивно, що Крістіна його вбила. Бо якщо йому це було відомо, то він дуже близько підібрався до всієї правди.
— Саме це прізвище він і згадував, — сказав Мерсер. І нахилився ближче. — Я ще от що, Деннісе, скажу тобі, — з Джанкінса збіса хороший водій був. У молодості, ще до одруження, він ганяв на карах на Філлі-Плейнз і свою частку картатих прапорців здобув. Він злетів з дороги більш ніж на ста двадцяти в «додж-крузері» з хемі-двигуном.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.