Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 166 167 168 ... 171
Перейти на сторінку:
що Беатриса сховала щось у цьому селі, дещо таке, що доводить її любов до дочки. Заради цього я й поїхав туди. Ми знайшли малюнок — скоріше, серію ескізів, з її ініціалами.

Я дістав з валізки свої власні начерки й на мить гостро відчув, наскільки мені бракує майстерності. Мовчки передав начерки йому.

— Беатриса де Клерваль, а не Жільбер Тома. Ви здогадалися про це?

Він тримав мої начерки в руках. Уперше він одразу взяв у руки річ, яку я пропонував йому.

— Разом із цими ескізами був лист. Я привіз вам копію, аби ви самі змогли прочитати. Для мене Анрі переклав його. Це лист Беатриси до Олів’є, він доводить, що Тома шантажував її й видав одну з її найбільших робіт за свою. Про це ви, як я розумію, теж здогадалися.

Віддав йому згорнені аркуші. Він узяв їх і мовчки дивився. Потім закрив обличчя рукою й стояв так кілька секунд, цілу вічність. Коли прибрав руку, очі дивилися прямо на мене.

— Дякую, — промовив він. Я й не знав — або не пам’ятав, — який у нього приємний голос: звучний, глибокий, привабливий.

— Є одна річ, яку я не здатен зрозуміти. — Я стояв поруч із ним, спостерігаючи, як він переводить погляд з мене на начерки. — Якщо ви підозрювали, що «Леда» — це твір Беатриси, чому ж намагались його пошкодити?

— Не намагався.

— Але ж ви з’явилися туди з ножем, з певним заміром.

Він ледь-ледь посміхнувся.

— Я намагався встромити ножа в нього, а не в неї. Проте я тоді був не в собі.

Тільки тепер я збагнув: портрет Жільбера Тома, який лічить свої монети. Роберт прийшов до галереї один. Так — він вихопив з кишені ножа, швидко розкрив і кинувся вперед, тоді як охоронець, що ввійшов до зали саме в цю мить, кинувся, в свою чергу, на нього. І Роберт подряпав раму картини, сусідньої з автопортретом Жільбера Тома. Можна тільки здогадуватися, що трапилося б з Робертом, при його непевному психічному стані, якби він випадково пошкодив «Леду», свою любов. Одну зі своїх любовей. Я поклав руку йому на плече.

— А тепер ви в собі?

Він відповів урочисто, немов приносив присягу.

— Уже певний час почуваю себе нормальним. Так я вважаю.

— Розумієте, дещо в цьому роді може трапитися з вами знову, чи пов’язане воно буде з Беатрисою, чи ні. Вам потрібно буде відвідувати психіатра і, напевно, психотерапевта, а до того ж приймати ліки. Можливо, все життя — про всяк випадок.

Роберт кивнув. Обличчя відкрите, зосереджене.

— Можу порадити вам іншого психіатра, якщо ви не залишитесь у Вашингтоні. А мені ви завжди можете телефонувати. Перш за все як слід поміркуйте над цим. Ви тут уже давно.

— Ви теж, — посміхнувся він.

Мусив посміхнутися за компанію.

— Мені хочеться побачитися з вами знову вранці. Я приїду рано, тоді ви зможете отримати всі папери про виписку, якщо будете готові. Я повідомлю співробітників, що сьогодні вам можна телефонувати будь-куди, якщо вам це потрібно. — Останнє я вимовив, зробивши велике зусилля над собою: мені дуже не хотілося, щоб він знову торкався життя певної особи.

— Я хочу побачити дітей, — сказав він тихо. — Але їм я зателефоную пізніше, коли оселюся де-небудь. Незабаром.

Він стояв посеред кімнати, зі схрещеними на грудях руками, очі блищали. Тоді я залишив його — він потис мені руку сердечно, хоча й дещо неуважно — і пішов виконувати свої службові обов’язки.

Наступного ранку мені вдалося потрапити до «Ґолденґров» дуже рано, тому що я жив іще за паризьким часом. Роберт, напевно, виглядав мене: він підійшов до дверей кабінету, коли я тільки-но починав свій робочий день. Він уже встиг прийняти душ, поголитися й акуратно одягтися в ті речі, в яких я його вперше побачив; волосся в нього ще не висохло. Вигляд у нього був, як у людини, що прокинулася після столітнього сну. Схоже, сестри дали йому декілька великих сумок, щоб було куди покласти речі, наразі він кинув їх у передпокої. Я все ще відчував обійми Мері, бачив на її руці, коли вона заснула, каблучку. Роберт їй не зателефонував, і я тепер упевнився, що вона того й не бажала. Мені ще прийдеться вирішувати, зрозуміло, чи повідомити Кейт про його виписку.

— Я готовий, — посміхнувся Роберт.

— Упевнені? — запитав я його.

— Якщо я вскочу в якусь халепу, я вам обов’язково зателефоную.

— Перш ніж вскочите в халепу. — Я дав йому свій телефон і повернув його документи.

— Домовилися. — Він узяв клінічні папери, прочитав, підписав без вагань і повернув мені ручку.

— Вам потрібно кудись під’їхати? Може, викликати вам таксі?

— Ні. Я спершу хочу пройтися пішки. — Він стояв у дверях кабінету, його висока постать займала майже весь отвір.

— Знаєте, заради вас я порушив майже всі наші кляті правила. — Я бажав, щоб він це почув, а можливо, просто сам бажав вимовити це вголос.

— Це я знаю, — розсміявся Роберт.

Ми стояли й дивилися один на одного, потім Роберт Олівер поклав мені на плечі руки й рвучко обійняв. У мене ніколи не було ані брата, ані такого батька, який здатен був мене розчавити, ані друга такої міцної статури.

— Спасибі вам за клопоти, — сказав він.

«Спасибі за твоє життя», — хотів я сказати йому, але не сказав. Скоріше: «Спасибі тобі за моє».

Я відпустив його самого, хоча з радістю провів би до воріт: нехай відчує запах ранку, що знову належить йому, побачить розквітаючі дерева вздовж старої під’їзної дороги, що веде до головного корпусу. Роберт попрямував передпокоєм одразу до дверей; я бачив, як він їх відчинив і вийшов на ґанок, підібрав свої сумки й зачинив за собою двері.

А я пішов до його палати. Вона була порожньою, залишилося тільки малярське приладдя — це він дбайливо склав на полиці. Посеред кімнати стояв мольберт із завершеним портретом Беатриси; вона не посміхалася, але немов світилася зсередини. То мав бути подарунок для Мері, подумав я й здивувався, що згоден доставити його за призначенням. Решту своїх картин і малюнків Роберт забрав із собою.

Тепер мені відомо, що я все правильно вгадав у той день. Роберт влаштується десь у новому місці й писатиме картини: пейзажі, натюрморти, живих людей з неповторними привабливими рисами, таких, що здатні старіти — картини, які ще більше попередніх варті прикрасити собою приватні колекції й бути виставленими в музеях. Зрозуміло, я не міг тоді передбачити, що його зліт до тривалої слави буде єдиною звісткою для мене, але

1 ... 166 167 168 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"