Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— А чому ти не напишеш їй?

— Бо цим, мабуть, іще дужче збентежив би її. Їй треба було б відповідати мені, а я не знаю, чи вона любить писати листи. А якби їй таки довелось відмовити мені, вона б намагалася зробити це якнайделікатніше, щоб не вразити мене, і яких зусиль це б їй коштувало! І як би мені було боляче від її силуваної делікатності! А ще я боюся, що таке листування було б надто абстрактне, і вбачаю в тій абстрактності загрозу для свого щастя. Мені важко уявити собі, як Марі сама, з власної волі, не під чиїмось впливом — я майже ладен сказати: натиском — відповідає письмово на мого листа. Як бачиш, мене лякає і прямий напад, і шлях листовного освідчення.

— То який же шлях ти думаєш вибрати?

— Я ж тобі вже сказав, що ти мені можеш у цій важкій справі зробити дуже велику послугу. Я хотів би послати до неї тебе.

— Мене?

— Тебе, Руді. Невже ти вважаєш, що це буде такий безглуздий вчинок, якщо ти свою турботу про мене — мені аж хочеться сказати: про моє душевне здоров'я, — турботу, про яку, може, нащадки ніколи й не довідаються, а може, й довідаються, доведеш до такого кінця — візьмеш на себе роль посередника, зв'язківця між мною і життям, оборонця мого щастя? Ця думка, ця ідея сяйнула мені, як, буває, сяйне музична ідея, коли щось компонуєш. Звичайно, треба завжди мати на увазі, що така ідея не буває цілком новою. Що може бути в нотах цілком нового! Але в такому вигляді, як воно виявляється тут, у цьому місці, в цьому зв'язку і в цьому освітленні, те, що колись уже було, може стати новим, так би мовити, оновленим життям, оригінальним і неповторним.

— Мене найменше турбує, наскільки воно нове. Те, що я почув від тебе, досить нове, щоб приголомшити мене. Якщо я правильно тебе зрозумів, я повинен від твого імені посвататись до Марі, попросити для тебе її руки?

— Ти мене правильно зрозумів, та й не міг інакше зрозуміти. І це тільки свідчить про те, що нічого неприродного в моєму проханні немає.

— Ти так вважаєш? А чому ти не пошлеш до неї свого Серенуса?

— Ти, видно, хочеш покепкувати з мого Серенуса? Тобі, мабуть, смішно уявляти його в ролі вісника любові? Ми щойно говорили про те, що дівчині легше було б зважитись, якби на неї хтось вплинув. Отож я й гадаю, що вона ласкавіше вислухає тебе, ніж посланця з таким пісним обличчям.

— Мені зовсім не до жартів, Адрі, вже хоча б тому, що мене, звичайно, схвилювала і настроїла на врочистий лад та роль, яку ти мені приписуєш у своєму житті й навіть в очах нащадків. Про Цайтблома я спитав тому, що він твій давній приятель.

— Так, давній.

— Ну добре, хай буде тільки давній. Та чи не здається тобі, що якраз це «тільки» полегшило б йому завдання, зробило б його придатнішим для такої ролі?

— Слухай, а чи не пора нам нарешті дати йому спокій? У моїх очах він не має нічого спільного з любовними справами. Я довірився тобі, а не йому, тобі, як казали раніше, дав прочитати найпотаємніші сторінки в книжці свого серця. Як ти тепер прийдеш до неї, дай і їй прочитати ці сторінки, розкажи їй про мене, розкажи добрими словами, обережно відкрий їй мої почуття до неї, мої бажання і життєві плани, невіддільні від тих почуттів! Випитай у неї лагідно й мило, як ти вмієш, чи… ну так, чи не змогла б вона мене полюбити. Ти згоден? Я не наполягаю на тому, щоб ти повернувся з категорично ствердною відповіддю, боронь Боже! Дай мені хоч маленьку надію, і я буду цілком задоволений наслідком твоєї місії. Принеси бодай звістку, що думка ділити зі мною життя їй не зовсім відразна, не здається їй страхітливою, і тоді настане моя черга, тоді я сам побалакаю з нею і з її тітонькою.

Римська гора лишилася ліворуч, і вони пішли ялиновим гайком, що ріс за нею. З гілля капало. Додому вони поверталися околицею села. Селяни, що часом траплялися їм назустріч, вітались із багаторічним пожильцем Нічичирків і називали його на ім'я. Трохи помовчавши, Рудольф озвався знов:

— Що мені буде неважко сказати про тебе добре слово, можеш не сумніватися, Адрі. Тим більше, що ти такими добрими словами говорив про мене. Але я хочу бути з тобою цілком відвертий, як ти зі мною. Коли ти спитав, якої я думки про Марі Годо, в мене миттю знайшлася відповідь: вона всім подобається. Признаюся, що в тій відповіді був глибший зміст, ніж могло вчутися. Я б тобі не признався в цьому, якби ти, мовляв твоїми словами, старосвітськими словами, не дав мені прочитати книжки свого серця.

— Я нетерпляче жду твого признання.

— Власне, ти вже його почув. Я також не байдужий до тієї дівки — ох, ти не любиш таких слів, ну, хай буде до дівчини, тобто до Марі. Знову ж таки, словами «не байдужий» іще не все сказано. Кращої, милішої особи мені серед жіноцтва не траплялося бачити. Вона ще в Цюріху справила на мене таке враження, коли я грав тебе і серце моє було розніжене й чутливе. А тут… ти знаєш, цю прогулянку запропонував я, а ще раніше, цього вже ти не знаєш, я бачився з Марі, пив чай із нею та з тіткою Ізабо в пансіоні «Гізелла». Ми дуже гарно побалакали… Ще раз кажу, Адрі, що я згадую про цю сцену у зв'язку з нашою сьогоднішньою розмовою, лише в ім'я нашої взаємної відвертості…

Леверкюн озвався не зразу, і голос його дивно, підозріло затремтів:

— Ні, про це я не знав. Ні про твої почуття, ні про те, що ти пив із ними чай. Смішно, але я забув, що ти також із плоті і крові й не захищений бронню від чару милого й гарного. Отже, ти кохаєш її, чи, краще скажімо, закоханий у неї. Але я тепер хочу тебе одне спитати. Виходить, що наші наміри збігаються, ти хочеш просити її, щоб вона стала твоєю дружиною?

Швердтфегер начебто на хвилину замислився, тоді сказав:

— Ні, я поки що не думав про таке.

— Не думав? То ти хотів просто звести її?

— Що ти говориш, Адріане, схаменися! Ні, я про