Читати книгу - "Лялька"

В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.

— Ага, ось ти де! Це добре, — звернулась стара до Вокульського. — Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, — вона трохи нахмурилась, — а ми з Казею підемо до коней.

— Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, — промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.

— Дай йому спокій, — перебила її господиня, — мужчини люблять тільки їздити, а пестощі — це не їхнє діло.

— Невдячні! — шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.

Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.

— Що, може, підемо шукати наречених? — спитала панна Ізабелла.

— Як ви хочете, — відповів Вокульський.

— А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.

— А ви хіба ніколи не були щасливі?..

— Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.

Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. «Ну, ця не буде обманювати», — подумав Вокульський.

Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.

— Ви вперше були в Парижі? — спитала панна Ізабелла.

— Вперше.

— Правда, яке це чудове місто?! — вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. — Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений[121], не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?

— Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.

— Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.

— Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді — це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.

— Так, — відповіла панна Ізабелла, — французька аристократія мала час і можливість творити шедеври.

— Аристократія? — здивовано спитав Вокульський.

Панна Ізабелла зупинилась.

— Не будете ж ви запевняти мене, що Луврську галерею створив Конвент або паризькі фабриканти?

— Звичайно, ні. Але не створили їх і вельможі. Це спільний витвір французьких будівельників, мулярів, теслів, нарешті, художників і скульпторів цілого світу, які не мають нічого спільного з аристократією. Це просто чудово — присвоювати неробам заслуги геніальних або просто трудящих людей!..

— Нероби й аристократія! — вигукнула панна Ізабелла. — Мені здається, що ваш вислів швидше сильний, аніж слушний.

— Ви дозволите поставити вам одне запитання?

— Я вас слухаю.

— Насамперед беру назад слово «нероби», якщо воно вас вразило. А потім… попрошу вас вказати мені хоч одну людину з тієї сфери, про яку ми говоримо, яка б що-небудь робила. Я знаю чоловік двадцять з аристократичного кола, та вони й ваші знайомі. Отже, що вони всі роблять, починаючи з князя, найблагороднішої в світі людини, котрого, зрештою, можуть виправдати його літа, й кінчаючи… паном Старським, вічних канікул якого зовсім не виправдує його майнове становище?..

— Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.

— А та що робить?

— О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.

— Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.

— Ви непримиренний ворог аристократії.

— Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.

— Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, — по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.

Обличчя Вокульського залляв густий рум’янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:

— Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, — це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина справді нічого не робить, але коли хто-небудь з них за щось візьметься, то одразу відзначиться: енергією, розумом або принаймні шляхетністю. Дозвольте мені сказати вам те, що про вас часто говорить князь: «Якби Вокульський не був справжнім шляхтичем, то не був би тим, чим він є сьогодні…»

— Князь помиляється, — сухо заперечив Вокульський. — Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.

— Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? — спитала панна Ізабелла. — Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.

Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. «Вокульський, — казав він, — має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження».

— Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, — відказав Вокульський, — проте ніколи не повірю в привілеї без праці