Читати книгу - "І будуть люди"

Дід аж ноги розставив, аж засмикався, опираючись щосили чортяці. Та врешті не витримав — зажмурився, чхнув. Чхнув, аж гавкнув, аж зуби вискалив, чхнув — і важкенна ота люлька, отой подарунок покійника-друга, бульк у відро.

— А-а, нечиста ти сило! — закричала баба Наталка, опускаючи на дідову голову вербове коромисло.

Тоді Хлипавка, не в жарт розлютившись, стусонув щосили відро чоботищем — прямо бабі Наталці під ноги.

Баба Наталка уже не кричала: підняла обома руками коромисло та й рушила на «супостата». І бути б ще одному «упокійникові», і побивався б товариш Ганжа, ідучи за червоною домовиною, і витирав би невтішні сльози сам товариш Гінзбург, і побив би Володька данилівських комсомольців ще й червоними похоронами, якби дід у цю смертну для себе хвилину не проявив молодечу спритність: крутнувся та на вдьори!

Але чорт і тут не дрімав: забіг наперед та й вирив похапцем ямку. І Хлипавка, потрапивши до неї ногою, охнув та й повалився на дорогу, прикриваючи голову руками.

Лежачих, як то кажуть, не б’ють, тож баба Наталка, що налетіла розлюченим вихором, тільки ткнула коромислом в ребра:

— Уставай, сякий-такий, я тебе заставлю усе молоко до сухого злизати!

— Ох, Наталю... — перекинувся на спину дід Хлипавка. — Ох, нога! Повредив!..

І тут цікаві, що повитикалися з дворів на оте бойовисько, аж пороззявляли роти од великого дива: замість того, щоб добити каліку, баба Наталка кинула коромисло, ухопила діда під пахви та й поволокла його, проклинаючи, до хати. Потім бачили люди, як вийшла баба на вулицю, підняла щелепу й люльку, пожбурила до порожнього, з прогнутим боком відра, підхопила й коромисло і, все ще лаючи старого «анцибола», що «де тільки й узявся на мою нещасливу голівоньку», похитала знову до хати.

— Ну, тепер вона йому й кістки погризе! — сміялись цікаві. — Дивіться, он уже й піч затопила. От тіки як вона його варитиме: живцем чи поріже на часті?

А дідовій дочці, забігши до неї до хати, сказали:

— Іди, Василино, та визволяй свого тата. Та поспіши, молодице, а то й маслаків не застанеш! Взяла його баба Наталка у плєн та вже й піч розтопила...

Василина за хустку та бігцем до баби. Ускочила в хату, забула й добридень сказати — запитала, ледь перевівши віддих:

— Де тато?

— Он він лежить, — озвалася од печі баба Наталка. — Погибелі на твого тата немає!

Від печі, як од пекла, так і пашіло жаром. Там стояв величезний чавун, по його чорних, облизаних полум’ям боках з сичанням стікала вода, і баба Наталка сердито гримала на нього:

— Та кипи ти швидше, щоб тебе трясця взяла!

Василина повела очима праворуч і побачила тата.

Дід Хлипавка великомучеником лежав на постелі. Борода задерта до стелі, руки складені на грудях — тільки й лишилося заплющити очі та віддати богові душу.

— Тату, що з вами?

— О-ох, доню, прийшов мій час останній! — застогнав болісно дід. — Клич Ганжу і попа... Замучила мене ота нечиста сила, до смерті замучила!

— Це я замучила? Та якби не я, то ти отам посеред дороги й ноги б витяг!.. Подивіться, людоньки добрі, яка в світі правда: притягла, положила, кістку назад вправила, а він — ще й замучила! Та коли б я тебе не помучила, ти так і лишився б калікою!..

Аж тепер побачила Василина дідову ногу, замотану в мокрий рушник.

— О Боже, де це ви?!

— Ото його Бог покарав! — озвалася зловтішно баба Наталка. — Щоб знав, як молоко розливати!

— Забери мене, дочко, ізвідси, якщо хочеш, щоб я ще хоть трохи на світі пожив! — заскімлив жалісно дід.

— Як же я вас, тату, заберу: ви ж іти не зможете!

— Еге ж, бери його, бери, якщо хочеш, щоб він і другу по дорозі скрутив! — аж кипіла баба Наталка. — Отакі тепер дітки: ні жалю, ні серця, тіки про себе й думають! І не сунься, й не пробуй — нікуди я його не пушу! Оклигає — тоді забирай хоть в могилу... А так будуть казати, що баба Наталка каліку із двору вигнала. Будуть твоїм батьком очі мені випікать та виймати!

Так і лишився дід у баби Наталки.

Лежав майже три тижні. Дочка спершу прибігала двічі-тричі на день, а потім стала навідуватись рідше. Тим більше що баба Наталка сказала:

— Чого ти швендяєш туди та сюди? Що, я сама йому ради не дам? Не бійсь, чорти його не вхоплять! Іч, вивалився, як той кабанище!

Дід уже не огризався, не просився додому. Йому навіть стало подобатись у баби Наталки. Бо дома що? Сиди собі на запічку, непотрібний нікому, та слухай, про що дочка із зятем говорять. А спробуй втрутитися, щось пораїти, то дочка лише промовчить, а зять з досадою скаже:

— Ви б уже, тату, хоч нашим своєї голови не сушили! У вас і своїх клопотів повно...

Отакі тепер діти: уже й батьковому слову не раді!

Тут же — зовсім інша річ. Баба Наталка, зголодніла по живій людині в хаті, весь день не одходить од Хлипавки. І прибере, й принесе, й пожаліє. Правда, й полає; на лайку ніколи вона не скупилася, ще змалку як заведеться, було, із подружками, то як старе — вичитає, ще й гузенце покаже: «Поцілуйте мене от сюди і сюди!..» Але дід на лайку взагалі не дуже вразливий. А бабина лайка йому як музика: не пограє хоч день, то вже й сумно на серці. Він аж язиком прицмокує, слухаючи бабу Наталку, захоплено допитується:

— І де ти, Наталю, так обучилася? Талан у тебе — хоть записуй в тіятер!

Тож лежить дід — цар царем: нагодований, вмитий, у затишку й теплі. Вік би отак пролежав, дак служба ж за ним аж голосить.

— Треба ж, Наталю, службу спольняти, бо Василь там без мене зовсім заквиріє.

На кінець третього тижня попросив у дочки ціпок та й пошкандибав до сільради.

І минулося б усе тихо-мирно, і заходив би дід Хлипавка до баби Наталки (бо, признатися, звик... як до сестри рідної, звикнув за оті неповні три тижні), коли б не сільські зубоскали, оті песиголовці, які так і зирять за тим, щоб позбиткуватися над чоловіком, насміятись із нього. Пустили по селу поголос, що дід Хлипавка зробив бабу Наталку покриткою. Що вона буцімто вже й топилась, і вішалась, дак люди врятували.

Вірило мало — реготали усі.

Навіть Ганжа, і той не втримавсь од спокуси:

— Так коли, діду, позовете на червоне весілля?

— Яке весілля? — отетерів дід.

— Та з бабою Наталкою... Чи, може, вже разом і хрестини?

У діда аж борода затрусилася від образи. Вихопився із сільради, попер додому, колупаючи ціпком дорогу: «Пропади ж ти пропадом із своєю сільрадою! Не буду спольняти службу. Не буду!.. Хай тебе й воші заїдять!..»

Вкотився до себе у двір, упоров ціпком ні в чому не винного собаку, гаркнув на онука, що підвернувся під ноги, — до вечора просидів на печі, не схотів злазити