Читати книгу - "Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
як наприклад, у Джека Лондона, Кіплінґа, Голсуорсі, Гамсуна та Ібсена. Незмінними, хоча й трішки підмальованими залишаються жінка-рабиня та жінка-вамп, і обидва ці два типи виключають пошану до «слабкої половини». І якщо Є. Маланюк і Л. Мосендз обурюються з цього приводу, то, приміром, В. Пачовський захоплюється Галями та Дзюнями, що танцюють на балах, ходять у «негліжку» і прагнуть «добре» вийти заміж, і авторка рішуче з ним сперечається. Але не це є головним у есеї. Лейтмотивом проходить думка-спонука націоналістки: кожна українка має «навчитися дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації». І Олена Теліга вірить, що новий тип жінки, яка вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою, а прагне бути вірним союзником мужчин у боротьбі за життя, за волю, починає окреслюватись.
А в статті «Партачі життя» письменниця вже взорує на новий тип українця, котрий не просиджує в марноті сірі дні, не партачить, взявши фальшиву ноту, в оркестрі державницьких ідей, а присвячує себе великій меті, керуючися цивільною відвагою у безкомпромісній боротьбі за її здійснення. Цивільну відвагу завжди мали М. Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка, наголошує авторка, подивована цими постатями. А ось В. Вин-ниченка, незважаючи на його поважність, сміливо називає Великим Партачем (життя, політики, душ молоді), бо його пристрасті «лише дрібні, егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи», а його теорія чесності із собою, що насправді нічого спільного не має з гордістю та благородством, — то фальшивий клейнод з творчості цього письменника. Олена Теліга протиставляє йому Миколу Хвильового, «найбільш завзятого ворога усіх партачів життя», який добре розумів, що потрібно переродити людські душі так, щоб вони навчилися бачити й шукати в світі прекрасне, щоб із суцільної маси лакеїв обернулися в націю. Як відомо, М. Хвильовий обрав мужню смерть. Відштовхуючись від цього факту, авторка творить новий образ, що не вицвів і понині:
Вистрілом у свою голову він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами... Ця куля і досі... вертається і розстрілює багато вагання і нерішучості в душах нашої молоді.
Справді, наша й теперішня молодь, котрій не байдужа доля української нації, пильно вдивляється крізь замети століть ув очі героїв — І. Мазепи (йому присвячена Теліжина доповідь), Лесі Українки, М. Хвильового, самої Олени Теліги, запалюючи від їхнього прометеївського вогню свої серця.
Творчість Олени Теліги, гордої українки з державницьким мисленням, — не в архівах минулого, а обернена в будучину. З її словом, гострим і ніжним, звірятимуть свої помисли юні будівничі нової історії: «Ненавидь і люби — і варто буде жити чи вмирати!»
Липень 2006.
Наталя Котенко. Вихор і вогонь Олени ТелігиАвторка 38 віршів і низки публіцистичних статей, легендарна героїня українського визвольного руху, учасниця празької школи, член ОУН, соратниця ідеолога українського націоналізму Д. Донцова, Олена Теліга дотепер залишається однаковою мірою привабливою постаттю української культури і для історика української літератури, і для критика феміністичного ґатунку, і для дослідника націоналізму.
Олена Теліга належала до празької поетичної школи, що розвивалась між Першою та Другою світовими війнами, більшість учасників якої брали участь у визвольних змаганнях на боці УНР [10, 21], а згодом опинились за кордоном — у Празі та Подєбрадах. Разом з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та Леонідом Мосендзом Олена Теліга входила до вістниківського крила празької групи — «вістниківської квадриги» [4, 34], друкувалась у «Вістнику» (1933—1939), редагованому Дмитром Дон-цовим у Львові. Націоналістична ідеологія Д. Донцова з його гаслами волі до життя, до влади, прагнення до боротьби, героїзму, максимуму етичної напруженості ідей, підпорядкування особистого загальному і всепроникно-го духу романтики [1, 192—193] не могла не вплинути на світоглядно-естетичні засади творчості Олени Теліги. В поезії Теліги шукали експресіоністичних рис (Ю. Бойко, Г. Ільєва), її зараховували і до класицизму (В. Державин), і до неоромантизму (Ю. Клиновий, Ю. Ковалів, В. Шпак таін.). Останніх було більше. Твори Олени Теліги були опубліковані посмертно у збірках «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947).
Поезію Олени Теліги разом з творчістю інших пражан заведено вважати поезією чину, і на те є підстави. Та не лише в поезії, але й у публіцистиці Олена Теліга як послідовниця Д. Донцова неодноразово звертається до проблематики чину, зокрема в статтях «Книжка — духовна зброя», «Партачі життя (До проблеми цивільної відваги)».
Концепція чину передбачає виховання нової героїчної особистості, українця за національністю. Як стверджує авторка у статті «Партачі життя», українська історія знала поодиноких героїв, однак темна маса, що становила оточення, перетворювала їхні ідеї на абсурд. Найбільш звитяжні герої видаються лицарями абсурду і все — через так званих партачів життя, які роблять перешкоди на шляху до творення нації, «не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже... збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність» [12, 139]. Героїзм у теорії Теліги неможливий без культу цивільної відваги. Саме її і не мають «партачі життя». Цивільна відвага полягає у вмінні сказати «ні», коли від людини вимагають речей, які зачіпають її гідність і переконання, окрім того, це вміння казати гірку правду, а також допомагати іншим, ризикуючи собою. Одне слово, Теліга формує кодекс честі Нової людини та окреслює обов’язки митців перед нацією. Взірці для наслідування вона обирає переважно з царини
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори», після закриття браузера.