Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

Протягом усього свого перебування у в’язниці Ков­первуд відкладав невеликі суми за допомогою Вінгейта. Він платив чималі гонорари Стеджеру, поки той нарешті не вирішив, що більше вже нічого не повинен із нього брати.

— Якщо ви коли-небудь знову станете на ноги, Френку, — ви віддячите мені. Але я гадаю, що тоді ви й згадувати про мене не захочете! Я тільки те й робив, що програвав ваші справи у різних інстанціях. Клопотання про помилування я складу і подам без гонорару. Надалі я буду працювати на вас безкоштовно.

— Не верзіть дурниць, Гарпере! — відповів Ков­первуд. — Я не знаю нікого, хто міг би краще вести мою справу. І у будь-якому разі — я нікому так не довіряю, як вам. Адже ви помітили, що я недолюблюю адвокатів!

— Ну, що ж, — розвів руками Стеджер. — Адвокати також недолюблюють фінансистів — так що ми з вами квити!

І вони потисли один одному руки.

Отже, коли на початку березня 1873 року нарешті вирішили виклопотати помилування Стінера, довелося просити так чи інак і для Ковпервуда. Делегація, що складалася із Стробіка, Хармона і такого собі Вінпенні, який повинен був висловити нібито одностайне бажання міської ради та адміністрації, а також Молленгауера і Сімпсона, які приєдналися до них і хотіли бачити колишнього скарбника на свободі, відвідала у Гаррісбурзі губернатора та вручила йому офіційне клопотання, складене так, щоб справити належне враження на публіку. Водночас Стеджер, Девісон і Волтер Лі подали петицію про помилування Ковпервуда. Губернатор, який заздалегідь отримав щодо цього вказівки від більш впливових людей, ніж згадані особи, поставився до клопотань з подвійною увагою. Він особисто візьметься за цю справу. Ознайомиться із судовими звітами про злочини, скоєні обома ув’язненими, з інформацією про їхнє минуле життя. Звичайно, він нічого не може обіцяти, але після ознайомленні зі справою буде видно...

Через десять днів після того, як петиції покрилися шаром пилу в шухляді його письмового столу, він видав два окремих укази про помилування, навіть пальцем не поворухнувши для вивчення питання. Один із них, на знак поваги, він передав із рук у руки Стробіку, Хармону та Вінпенні, щоб вони, згідно з вираженим бажанням, могли самі вручити його Стінеру. Другий указ, на прохання Стеджера, віддав йому, і обидві делегації, які з’явилися, щоб забрати ці папери, поїхали. Надвечір того ж дня до тюремних воріт приїхали (щоправда, у різний час) дві групи. Одна складалася зі Стробіка, Хармона та Вінпенні, інша — зі Стеджера, Вінгейта та Волтера Лі.

58

Історію з клопотанням (правильно було б сказати — точний термін очікування відповіді) приховували від Ков­первуда. Хоча всі наввипередки повторювали йому, що його незабаром помилують, або що у нього є вагомі підстави на це сподіватися. Вінгейт і Стеджер, у міру можливості, постійно розповідали йому про всі свої турботи. Однак коли (за словами особистого секретаря губернатора) став відомий день підписання указу про помилування, Стеджер, Вінгейт і Волтер Лі домовилися жодним словом не згадувати про це і влаштувати Ковпервуду сюрприз. Стеджер і Вінгейт натякнули йому, буцімто сталася якась затримка, і справа з його звільненням, можливо, затягнеться. Ковпервуд засмутився, але тримався стійко, переконуючи себе, що можна ще почекати, коли настане його час. Він дуже здивувався, коли одного разу в п’ятницю, уже надвечір, Вінгейт, Стеджер і Волтер Лі підійшли до дверей його камери разом із начальником в’язниці Десмасом.

Десмас радів, що Ковпервуд нарешті виходить на свободу, оскільки щиро захоплювався ним. Він вирішив піти до нього в камеру, щоб подивитися, як той сприйме радісну звістку. Дорогою він вважав своїм обов’язком наголосити, що Ковпервуд весь час зразково поводився.

— Погляньте-но, він завів у дворику квітник, — повідомив начальник в’язниці Волтеру Лі. — Посадив там фіалки, гвоздику, герань, і вони дуже добре прийнялися.

Лі посміхнувся. Як це схоже на Ковпервуда — бути діяльним і намагатися прикрасити своє життя навіть у в’язниці! Такого не здолаєш.

— Це винятковий чоловік, — зауважив Лі Десмасу.

— О, так! — підтвердив начальник в’язниці. — Досить поглянути на нього, щоб у цьому переконатися.

Усі четверо подивилися крізь ґрати — Ковпервуд не помічав їх, оскільки вони підійшли дуже тихо, і продовжував працювати.

— Ви дуже старанно працюєте, Френку, — зауважив Стеджер.

Ковпервуд озирнувся через плече і встав. Як і досі, він розмірковував про те, чим зможе зайнятися після виходу із в’язниці.

— Як накажете це розуміти? — запитав він. — Просто тобі політична делегація завітала!

І тієї ж миті він здогадався. Усі четверо радісно посміхалися, а Бонхег, за наказом начальника, відчиняв двері.

— Та тут і розуміти нічого, Френку! — весело відповів Стеджер. — Отже — ви тепер вільна людина. Якщо хочете — можете збирати пожитки та йти.

Ковпервуд спокійно дивився на своїх друзів. Після того, що вони напередодні йому казали, він не очікував звільнитися так скоро. Він не належав до тих, кого тішать подібні жарти чи сюрпризи. Але раптове усвідомлення своєї свободи втішило його. Щоправда, він уже так давно очікував цієї хвилини, що вона тепер втратила для нього цінність. Він був нещасним у в’язниці, але не зломленим. Спочатку було важко терпіти ганьбу та приниження. Однак згодом, коли він освоївся з обстановкою, відчуття гніту і почуття ображеної гідності притупилися. Його лише дратувало усвідомлення того, що, сидячи за ґратами, він даремно втрачає час. Якщо не брати до уваги невдоволених бажань — головним чином успіху та прагнення виправдати себе, — він переконався, що може жити в тісній камері, до того ж — зовсім непогано. Він уже давно звик до запаху вапна (який заглушував інший, гидкий запах) і щурів, яких він, утім, старанно винищував. У ньому прокинулась тяга до плетіння стільців, і він так призвичаївся, що при бажанні міг виготовляти до двадцяти стільців за день. Не