Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

храмів, ані святилищ... але вони встромляють у землю за варварським звичаєм оголений меч та шанобливо вклоняються йому як Марсові...». Археологічним втіленням шанування сарматами меча є неодмінна присутність його серед поховальних дарунків у чоловічих могилах та звичай прикрашати меч золотом, що має не тільки естетичне навантаження. На пізньоскіфському Усть-Альмінському городищі у Криму було знайдено кам’яну стелу із зображенням меча пізньосарматського типу (з руків’ям-черенком). Меч зображений без вістря навмисно — коли плита стоїть, створюється враження, що він встромлений у землю, як у повідомленні Амміана Марцелліна. Поза сумнівом, ця стела відігравала якусь роль у культових відправах, присвячених мечу.

Мовна спорідненість скіфів та сарматів дозволяють припустити певні спільності у їхніх культових сферах. Відомо, що серед священних дарунків, що впали з неба до ніг скіфських царів, була золота чаша. Золоті, срібні та дерев’яні, оздоблені золотом церемоніальні чаші скіфів добре відомі. У сарматів роль такого посуду відігравали золоті, срібні та дерев’яні чаші із зооморфними ручками. Срібний келих із ручкою у вигляді конячки знайдено у «царському» похованні в Порогах. У Соколовій Могилі — ще одному «царському» похованні — зберігся маленький дерев’яний келих із оздобленими золотими платівками вінцями, подібний до ритуального посуду скіфів та савроматів. Чудово збереглися дерев’яні чаші з ручками у вигляді орлів та вовків в Усть-Альмінському могильнику, а в сарматському похованні біля с. Оленешть у Молдові було знайдено дерев’яні чаші з ручками у вигляді ведмедів. Ми ще повернемося до теми зображень на сарматських виробах у розділі по мистецтву.

Поховальний обряд

У поховальному ритуалі сарматів виразними є риси культу вогню. Під насипами основних поховань І — початку ІІ ст. н. е. простежені плями вогнищ, поруч з якими знайдені керамічні посудини та бронзові ритуальні казани — символи хатнього вогнища. З культом вогню пов’язані часті знахідки курильниць у жіночих похованнях. Імовірно, саме жінки як берегині домашнього вогнища відправляли вогняний ритуал. Кому присвячувалися вогняні церемонії, впевнено казати важко. У автора V ст. н. е. Марія Віктора є свідоцтва про практику принесення аланами жертв духам померлих. Можливо, із цим культом пов’язані вогняні ритуали.

Показовим є наявність у жіночих похованнях сарматської еліти великої кількості амулетів та культових речей (курильниць, жертовників, ритуальних ножів тощо). Зрозуміло, що представниці аристократії водночас були жрицями. Семантика наборів амулетів дає змогу припускати наявність розподілу сарматських жриць на «білих» та «чорних» чаклунок. Атрибути перших були пов’язані з «верхнім» сонячним світом (діадеми, світове дерево, «сонячні» тварини — олені, коні, кози, люстра тощо), других — із «нижнім», хтонічним світом (змії, жаби, черепахи, жуки-скарабеї тощо).

Цікаво, що серед сарматських амулетів певне місце посідають старовинні предмети або речі, призначення яких сармати не знали або не розуміли. Це кістяні молоткоподібні булавки або кам’яні булави та сокири ямної та катакомбної культур ІІІ та ІІ тис. до н. е., скіфські бронзові вістря стріл VI ст. до н.е., побутові античні речі — бронзові деталі меблів, вакхічні статуетки, деталі коштовного посуду тощо.

Поховальний обряд як сфера культової свідомості відбиває віру в потойбічне життя. Матеріальним проявом релігійних уявлень сарматів є їхні поховальні пам’ятки — кургани й нечисленні ґрунтові поховання за обрядом інгумації. Більшість поховань орієнтовано в північному напрямку, частину — у південному. Можливо, ця різниця відбиває уявлення різних сарматських племен про місце розташування «країни мертвих». Супровід померлих їжею, вином та речами також є складовою частиною поховального обряду. Чоловікам до могили вміщували зброю, кінське спорядження, чоловічі знаряддя праці (точила, ножі), посуд для вина.

Жінок супроводжували на той світ прикраси, туалетний й столовий посуд, жіночі речі — дзеркала, прясла, голки тощо.

Більшість могил сарматів Північного Причорномор’я ІІ–І ст. до н. е. (тобто часу Страбона і декрету на честь Діофанта) орієнтовані в північному напрямку: скелети лежать черепом на північ із сезонними відхиленнями (ПнЗ, ПнС). Більш того, вони справді розташовувалися в степах між Дніпром та Доном, тобто «між Борисфеном і Танаїсом», як писав Страбон. Саме ці пам’ятки і належали, найімовірніше, роксоланам. Цей висновок підтверджують і більш пізні поховання між Дніпром та Дунаєм — вони також орієнтовані в північному напрямку.

За Дніпром могили роксоланів з’являються, у повній відповідності з джерелами, в І ст. н. е. Вони рівномірно розташовані по всьому простору степу від басейну Південного Бугу до гирла Дунаю. Ці поховання здійснені за єдиним обрядом — усі вони впускні в більш ранні кургани; в прямокутній вузькій ямі черепом у північному напрямку лежить горілиць скелет. У головах могили часто поміщали напутню їжу — передню або задню ногу барана, поряд з нею завжди лежить ніж. Начиння поховань небагате. У чоловіків це — зброя (меч або кинджал, сагайдак із стрілами, іноді спис), глек вина, від поясів збереглися пряжки. В жіночих могилах часті є знахідки люстерок, фібул, нехитрих прикрас (скляних намист, бронзових браслетів та сережок), античного червонолакового посуду.

Головна відміна причорноморських ранньосарматських поховань від синхронних могил Подоння та Поволжя — орієнтація небіжчиків у північному секторі (на сході — у південному). Будь-яка ознака поховального обряду вимагає пояснення та пошуку її походження. І з’ясувалося, що в цей час або трохи раніше серед тих культур, які могли б претендувати на спорідненість із ранньосарматською, північна орієнтація переважає в культурі хунну або сюнну, як їх звали у Китаї. Хунну кочували на північних та північно-західних кордонах Китаю та були його першими ворогами. Далі ми переконаємось, що спорідненість культур сарматів та хунну на цьому не закінчується, та спробуємо пояснити цей факт. Поки що ж єдиним поясненням тотожності цієї важливої риси поховального обряду може бути припущення про те, що роксолани були якимись родичами хунну або мали спільні вірування та уяви про потойбічний світ.

Отже, похованнями роксоланів ІІ–І ст. до н. е. треба вважати сарматські могили, в яких небіжчик лежить головою у північному напрямку. Крім України, компактна група таких поховань досліджена на обох берегах Дону в його нижній течії, де вони розкидані серед традиційно орієнтованих на південь. Схожість начиння не залишає сумніву, що вся ця група належала тому самому населенню.

Цікаво, що північна орієнтація продовжує переважати у впускних сарматських могилах України та Молдови і далі, у І–ІІ ст. н. е. Сарматські пам’ятки цього часу поширюються за Дніпро, розповсюджуються аж до Карпат та Дунаю, у повній відповідності з даними античних джерел про роксоланів на дунайському кордоні імперії. Між Дністром та Прутом у середині ІІ ст. н. е. з’являються незвичайні поховальні пам’ятки — розташовані поряд із невисокими курганами рівчаки, що обмежували квадрат середньою площею 8 х 8 кв. м. Єдиний аналог цьому звичаю досліджений на Середньому Доні, у могильниках кінця І — початку ІІ ст. н. е., тобто таких, що безпосередньо передують нашим! Поза сумнівом, це донські носії цього обряду перекочували за Дністер — ніде більше у сарматському світі немає таких рівчаків.

Які ж могили належать сусідам та сучасникам роксоланів — язигам, «несамовитим язигам» Овідія? Відповідь на це питання так само дали спостереження за орієнтацією могил. Серед переважаючих на нашій території північно-орієнтовних могил ІІ–І ст. до н. е. (тобто, поховань роксоланів) є нечисленні поховання, де скелет лежить головою на південь, як на сході. За іншими ознаками та начинням ці могили ніяк не відрізняються від північно-орієнтованих. У той час, яким датуються ці поховання, крім роксоланів та язигів, ніякі інші сарматські