Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Цілком можливо, що якесь велике цабе обуриться з його вигляду, й Аксіс постане перед мировим суддею. Таке вже не раз бувало. І він давно навчився не хвилюватися. Коли тебе супроводжує Прокляття-тобі-подібних, ти мимоволі засвоюєш, що проблеми треба вирішувати в міру їхньої появи.

Він став насвистувати собі під ніс, оглядаючи татуювання й не звертаючи уваги на тих занадто спостережливих перехожих, які витріщалися на нього, пороззявлявши роти. «Пригадую, що я щось десь записував…» — подумав він, обдивляючись зап’ясток, а тоді повертаючи руку іншим боком, щоб перевірити, чи не з’явилися нові татуювання із тильної сторони. Як і всі аїмійці, він міг змінювати забарвлення й візерунчастість шкіри на власний розсуд. Це було дуже зручно, адже якщо тебе регулярно грабують, роздягаючи до нитки, до холєри складно вести записи в справжньому блокноті. Тож він робив нотатки на власній шкірі — принаймні доки не випадала можливість повернутися в безпечне місце й переписати їх начисто.

Залишалося сподіватись, що він не нализався аж до того стану, коли занотовував спостереження, на чому бачив. Бо одного разу таке сталося, і щоби прочитати його писанину, знадобилися два дзеркала та вкрай засоромлений банщик.

— А-а, ось, — подумав він, виявивши нове татуювання на внутрішньому боці ліктьового згину лівої руки. І взявся незграбно читати, човгаючи схилом униз.

«Експеримент завершився успішно. Спостерігав спренів, що являються лише вкрай сп’янілим. Мають вигляд маленьких коричневих бульбашок, що липнуть до навколишніх предметів. Знадобиться подальша перевірка, щоб унеможливити пояснення у вигляді білої гарячки».

— Дуже добре, — промовив він уголос. — Просто чудово. Хм, і як же мені їх назвати?

У розповідях, які він чув, ті йменувалися бухлокузьками, але це якось не звучить. Спрени алкогольної інтоксикації? Ні, надто хитромудро. А може, пивоспрени? Аксіс відчув приплив збудження. Він роками полював на цей конкретний вид. І якщо їхня справжність підтвердиться, вийде незаперечна перемога.

Але чому вони являлися лише в Ірі? І чого так рідко? Він зробив дюжину спроб, набираючись до отупіння, а спостерігав їх лише разок. Якщо, звичайно, взагалі спостерігав.

Однак спрени бували дуже потайні. Інколи навіть найпоширеніші види — наприклад, спрени вогню — не показувалися і край. А це особливо дратувало того, хто вирішив присвятити життя спостереженню, каталогізації та дослідженню всіх без винятку спренів Рошару.

Продовжуючи насвистувати, він пробирався містом у бік причалу. Довкола струмували потоки золотоволосих іріалі. Як і «воронові крила» алеті, їхнє волосся свідчило про походження: що чистіша кров, то більше золотистих пасом. І то не просто білявих, а по-справжньому золотавих, що виблискували на сонці.

Іріалі подобалися йому. Вони й близько не були такими святенниками, як воринські народи Сходу, і рідко здіймали сварку чи бійку. Тим легше було висліджувати спренів. Хоча, звичайно, бували й такі види, яких побачиш лише на війні.

На причалі зібрався невеличкий натовп. «От і чудово, — подумав він. — Я майже не спізнився». Присутні скупчилися на спеціально збудованій оглядовій платформі. Аксіс надивився собі стояче місце, поправив «священну» ковдру й очікувально відкинувся на поручні.

Чекати довелося недовго. Точнісінько в сім сорок шість ранку — місцеві могли звіряти по ньому годинники — із вод затоки виринув гігантський і синій, як море, спрен. Він був напівпрозорий, і хоча здавалося, що від його підйому на поверхню по воді прокотилися буруни, це була тільки ілюзія. Насправді поверхня затоки залишалася непотривоженою.

«Спрен набуває вигляду великого водяного стовпа, — подумки диктував Аксіс, наносячи ці слова у вигляді татуювання на незайняту ділянку ноги. — По центру він темно-темно синій, немов океанські глибини, але краї — світлішого відтінку. Висновучи зі щогл ближніх суден, я б оцінив його зріст у щонайменше сотню футів. Чи не найбільший з будь-коли бачених мною».

Зі стовпа проросли чотири довгі кінцівки, які, завівши собі пальці, розпростерлися над затокою. Кожна опустилася на золотий п’єдестал, спеціально зведений містянами. Спрен щодня з’являвся в той же час, не пропустивши й разу.

Вони нарекли його Кусіцеш — Захисник. Дехто поклонявся йому як божеству, але більшість просто сприймала його як атрибут міста. Він був унікальний. Належав до одного з небагатьох відомих Аксісові видів, які, схоже, були представлені лиш однією особиною.

«Але спреном чого він є? — записав захоплений Аксіс. — У нього утворилося обличчя, яке дивиться на схід. Прямо в бік Першопочатку. Його риси змінюються з приголомшливою швидкістю. На кінці схожої на куксу шиї з’являються фізії різних людей, перетікаючи одна в одну».

Видовище тривало добрих десять хвилин. Чи повторювалися деякі з них? Складно сказати — вони надто швидко змінювалися. Одні обличчя були чоловічі, інші — жіночі. Щойно показ закінчився, Кусіцеш пірнув у затоку, знову здійнявши ілюзорні хвилі.

Аксіс почувався спустошеним, немов із нього щось висмоктали. Судячи із загальних відгуків, такою була типова реакція. А може — на фоні очікування, — йому це лише здавалося? Чи це відчуття таки реальне?

Доки він розмірковував, повз нього прошмигнув вуличний хлопчисько, який вхопив його за край пов’язки і, регочучи, зірвав її. За мить він кинув ковдру іншим халамидникам, і всі разом чкурнули геть.

Аксіс похитав головою:

— От халепа, — промовив він. Люди довкола порозкривали роти й зашепталися. — Гадаю, поблизу чергують вартові? Аякже. Четверо. Ну й чудово.

Четвірка стражів уже простувала до нього, і золоте волосся, спадаючи на плечі, обрамляло їхні суворі обличчя.

«Що ж, — сказав він собі, роблячи останній запис, коли один із вартових саме вхопив його за плече. — Схоже, мені випаде ще один шанс вистежити кутузкоспренів». Аж дивно, як їм вдавалось залишатися непоміченими впродовж стількох років попри його численні ув’язнення. Він уже починав думати, що насправді їх не існує.

Стражі потягли його в бік міської в’язниці, проте Аксіс не мав нічого проти. Два нові різновиди спренів за таку ж кількість днів! Якщо справа піде такими темпами, то ще якихось кілька століть — і дослідження буде завершене.

Просто шикарно. І він знову взявся насвистувати.

I-6

Витвір мистецтва

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зіщулився на високому кам’яному уступі під стіною грального дому. Уступ призначався для ліхтаря, та оскільки його, як і руки й ноги шина, обкутував довгий плащ, здавалося, що Сет звисає зі стіни.

Поблизу світилося всього кілька вогнів. Маккек хотів, щоби той, загорнувшись у накидку, тримався в тіні. Під плащем на ньому був чорний