Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Можливо, цей спектакль і давав результат. Перехожі лякалися, забачивши лиш очі та голомозу голову. Очі шина — аж надто круглі та трошечки завеликі. Тутешнім людям вони скидалися на дитячі. І чому це їх так непокоїло?

Неподалік примостився в коричневих пелеринах гурт чоловіків, які теревенили, потираючи великим пальцем указівний, від чого звивалися струминки диму, супроводжувані ледь чутним потріскуванням. Подейкували, що розтирання вогнемоху робило людську свідомість сприйнятливішою до нових ідей і думок. Сет якось був спробував — у нього розболілася голова, а пальці вкрилися пухирями. Та, мабуть, якщо наростити мозолі, таки вдавалося зловити кайф.

У центрі круглого шалману працював бар, де подавали широкий асортимент напоїв з іще ширшим асортиментом цін. Барменки були вбрані у фіолетові сукні з глибоким декольте та вирізами по боках. Захищена рука кожної залишалась непокритою, і скидалося, що бавландці — а їхні предки сповідували воринізм — вважали це вершиною спокусливості. Ну й чудасія. Рука як рука.

А по краях кубла повним ходом велися ігри. Ні, не відверто азартні — ніхто не викидав костей і не ставив на «три листи». Різалися в зламай-шию, влаштовували бої дрібнокрабів і — як не дивно — розгадували шаради. У цьому полягала ще одна химерна риса воринських народів: вони уникали відвертих намагань зазирнути в майбутнє. Для забав на кшталт зламай-шиї залучалися гральні кубики, а щодо переможця об заклад не билися. Натомість робили ставки на те, кому яка карта прийде після всіх кидків і роздач.

Таке розмежування здавалося Сету безглуздим, проте воно було глибоко вкорінене в культуру. Навіть тут, в одній із найогидніших клоак міста, де жінки світили голими руками, а чоловіки, не криючись, говорили про злочини, ніхто не смів ображати Вісників, силкуючись вгадати прийдешнє. Навіть прогнозування великобур багато кого змушувало ніяковіти. Та водночас вони і вухом не вели, коли ходили по камінню чи користувались Буресвітлом у побуті. Не зважали на духів речей, які жили довкола них, і їли, що заманеться, у будь-який день тижня.

Дивина. Дивина та й годі. Та вона стала його життям. Останнім часом Сет почав брати під сумнів деякі заборони, яких колись так суворо дотримувався. Хіба ж могли жителі Сходу не ходити по камінню? У їхніх землях ґрунту не було. То як же їм переміщатися, не ступаючи на камінь?

Небезпечні думки. Його спосіб життя був останнім, що залишалося в нього. Якщо він засумнівається в Кам’яному шаманізмі, то чи не піддасть затим сумніву й свій статус Заблудлого? Небезпечно. Ох як небезпечно. Так, убивства й гріхи приречуть його на прокляття, та хоча б власна душа після смерті буде віддана каменю. Він продовжить існування. Терпітиме покутні муки, але не перетвориться в ніщо.

Краще нестерпне існування, ніж безслідне зникнення.

Сам Маккек походжав долівкою грального кубла, на обох руках тримаючи по жінці. Де й поділася його кощава худорба — обличчя поступово набуло соковитої округлості, мов у плода, що достигає після повені. Зникло і його розбійницьке лахміття, поступившись місцем розкоші шовків.

Маккекові товариші, які разом із ним убили Тука, були всі до єдиного мертві. Сет вкоротив їм віку, бо так наказав господар. І все для того, щоб приховати таємницю присяжного каменя. Чому його східні хазяї так соромилися того способу, у який повелівали ним? А може, вони боялися, що хтоcь поцупить той камінець? Жахалися, що зброю, якою так безжально орудували, інші спрямують проти них самих?

Імовірно, Маккек боявся, що легкість контролю за шином стане відомою, зруйнувавши репутацію їх обох. Сет підслухав-бо не одну розмову, в яких ішлося про страхітливу спритність Маккекового таємничого охоронця. І якщо вже такий хижак служив йому, то сам господар мав бути ще небезпечнішим.

Маккек поминув місце, де засів Сет. Одна з жінок у нього на руках заливалася дзвінким сміхом. Він зиркнув на слугу й зробив невеличкий жест. Той кивнув головою в масці, сигналізуючи, що зрозумів. Тоді зісковзнув з уступу й опустився долі. Його просторий плащ затріпотів.

Гравці затихли. Погляди п’яних і тверезих однаково звернулися на Сета, і коли він проходив повз трійцю вогнемохоманів, у тих спітніли пальці. Більшість присутніх у кімнаті знала, що збирався встругнути Сет тієї ночі. У Борнвотер сунулася якась пташечка-залетушечка, відкривши власний шалман навсперечки Маккекові. Схоже, непроханий гість не довіряв репутації його охоронця, того вбивці-привида. Що ж, він мав на те всі підстави. Вона й справді хибувала.

Сет був незмірно небезпечнішим, аніж вважалося.

Він випірнув із кишла, піднявся східцями й через темний магазин на першому поверсі вийшов надвір. Поминаючи якийсь фургон, на ходу жбурнув туди плащ і маску. Від першого — один шум, а в другій — жодного сенсу. Він був єдиним шином у містечку, тому щойно хтось помітить його очі, як одразу впізнає. Тісний чорний одяг скидати не став: на перевдягання пішло би забагато часу.

Борнвотер був найбільшим містом в окрузі — Маккек швидко переріс масштаби Стаплінда. А тепер намилився перебиратись до Ніспайка, де стояв маєток місцевого феодала. Якщо такі плани здійсняться, Сет місяцями брьохатиметься в крові, послідовно висліджуючи та вбиваючи кожного злодія, горлоріза чи шулера, який не прийме Маккека за пахана.

Однак доти залишалося кілька місяців. А поки що і в Борнвотері завівся вискочка — якийсь Ґавашав. Сет скрадався вулицями, не вдаючись до Буресвітла й Сколкозбройця: він сподівався, що природжена спритність рухів та обережність зроблять його невидимим. І насолоджувався недовгою свободою. Такі миті — а не вимушене сидіння сиднем у задимленому гадючнику Маккека — траплялися все рідше.

Прослизаючи між будинками — швидко рухаючись у темряві, відчуваючи на шкірі вологе, холодне повітря, — він подумки немов опинявся в Шиноварі. Довколишні будівлі з по-блюзнірському кам’яних перетворювалися на глинобитні. А приглушені звуки викриків, що долітали з чергового хазяйського кубла, ставали тупотом копит та іржанням диких коней на рівнинах.

Хоча ні. Удома він зроду не відчував такого смороду — коли відходи тижнями квасяться, що аж очі виїдає. Сет був не в Шиноварі. У Долині істини для нього місця не було.

Сет добувся до одного із заможніших кварталів містечка, де між будинками було більше простору. Борнвотер розмістився в лейті, захищений високим стрімчаком, що здіймався на сході. Ґавашав виклично розташувався у великому