Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Триповерховий маєток градоправителя стояв в оточенні доглянутого парку, обнесеного по периметру кам’яною стіною. Сет крався до нього, низько пригнувшись. Тут, на задвірках містечка, землю всівали пузаті скелебруньки. Тож коли він проходив мимо, ті шурхотали, втягуючи гудиння в мушлі й неспішно змикаючи стулки.

Він досягнув стіни й притиснувся до неї. Настала найтемніша пора ночі — між першим і другим місяцями. «Ненависна година», як називали її в народі, бо це був один із небагатьох періодів, коли боги не слідкували за людьми. На гребені стіни робили обхід караульні, шаркаючи ногами по камінню. Ґавашав, напевно, почувався в безпеці в такій будівлі, покликаній захищати могутнього світлоокого.

Сет глибоко вдихнув, заряджаючись Буресвітлом від сфер у своєму капшуку. Він засяяв, і над шкірою заклубилися люмінесцентні випари. У темряві це було добре помітно. Залучені ним сили не планувалися для вбивства: Приборкувачі сплесків воювали при світлі дня — боролися з ніччю, а не зливалися з нею.

Та Сет не був одним із них. Тож він просто мав як слід постаратися, щоб залишатися непоміченим.

Через десять ударів серця після того, як пройшла сторожа, Сет силою Викиду перемістив себе на стіну. Цей напрям став для нього «низом», і він отримав змогу збігти вгору по кам’яному укріпленню. Досягши вершини, він стрибнув уперед і миттю відновив положення долу. Потому, згрупувавшись, перекотився через гребінь і знову Кинувся — на протилежну стіну. Спустився по ній, ступаючи по каменю, обличчям до землі. А тоді скочив уперед, повертаючи центр тяжіння в початкову точку, і просто пролетів останні кілька футів.

Парк помережили пасма сланцекірки, підстриженої в формі невисоких терас. Сет зіщулився, пробираючись крізь лабіринтовий ландшафт. Біля кожного входу в будинок стояли караульні, несучи службу при світлі сфер. Як просто було би ринутися на них, всотати Буресвітло, а тоді, зануривши все в пітьму, повбивати.

Та Маккек не давав йому чітких вказівок щодо такої різанини. Ґавашав мав померти, але як саме — вирішував Сет. І він обрав спосіб, що не потребував убивства охоронців. Він завжди так чинив, якщо випадала можливість. Лише так можна було зберегти ту дещицю людяності, яка ще жевріла в ньому.

Шин досяг західної стіни маєтку, тоді Кидком перемістився на неї й вибіг на дах. Той був довгий і плаский, дещо похилий у напрямку Першопочатку — в лейті таке було ні до чого, проте жителі Сходу дивилися на світ через призму великобур. Він хутко попрямував до тильного боку будинку — туди, де його нижчу частину вкривав невеликий кам’яний купол. Сет скочив на нього, і з тіла заструмувало Буресвітло. Матове, люмінесцентне, первісне. Мов дух того вогню, що палав у ньому, спопеляючи душу.

Серед темряви й тиші він прикликав Сколкозбройця та скористався ним, щоби прорізати в куполі діру, тримаючи Клинок так, щоб отримана брила не провалилася всередину. Простягши донизу незайняту руку, він зарядив кам’яне кружало Світлом і Кидонув його кудись у північно-західну частину небосхилу. Переміщення об’єкта у віддалений пункт силою Викиду було можливим, але неточним: це як пускати стрілу з величезної відстані.

Шин ступив крок назад, а кам’яний диск вихитався з купола, вивалився в повітря, і реактивний Буресвітловий струмінь поніс його до розбризканих крапель фарби — зірок у вишині. Сет застрибнув у діру й одразу ж Кинувся на стелю. Прокрутивши в повітрі сальто, він приземлився на спідню сторону купола біля краю прорізаного отвору. У його сприйнятті він стояв на дні гігантської кам’яної чаші з продовбаним у дні вічком, що виходило на зорі під ногами.

Він почав вибиратися з неї, Кидком перемістившись на праву стінку. За лічені секунди Сет був на підлозі, скоригувавши перспективу так, щоби купол здіймався над ним. Удалині почувся приглушений гуркіт: у кам’яної брили закінчилося Буресвітло, тож та впала на землю. Він скеровував її так, щоби це трапилося за містом. Залишалося сподіватись, що ненароком нікого не привалило.

Тепер сторожа відволічеться, шукаючи пояснення далекому шуму. Сет глибоко вдихнув, осушуючи другий капшук самоцвітів. Струмуюче світло пояскравішало, і він зміг оглянути довколишній простір.

Як і планувалося, довкіл нікого не було. Шин потрапив до рідко використовуваної бенкетної зали з її холодними огнищами, столами та лавами. Застояне повітря пахло пліснявою. Немов у склепі. Сет поспішив до дверей, увігнав Сколкозбройця між ними та рамою і перетяв запір. Тоді помаленьку відчинив. Випари Буресвітла, що здіймалися над тілом, розігнали морок у коридорі.

Коли Маккек тільки-но став його господарем, Сет проявляв обережність і не користувався Клинком. Проте коли він почав отримувати все складніші й складніші завдання, то був змушений удатися до нього, щоб уникнути непотрібних жертв. І тоді поголоски про нього зарясніли деталями на кшталт прорізаних у камені дірок і покійників із вигорілими очима.

Його хазяїн почав вірити таким чуткам. Маккек поки не зажадав від Сета, щоби той віддав йому Сколкозбройця — якби він таке зробив, то дізнався б, який же другий наказ не може виконати його слуга. А від нього вимагалося носити Клинок до самої смерті, після чого шинські Кам’яні шамани мали забрати його в того, від чиєї руки він загине.

Сет петляв коридорами. Він не хвилювався, що Маккек відбере в нього меч, але його й справді непокоїло те, як сильно нахабнів цей король кримінальників. Що більших успіхів досягав Сет, то зухвалішим ставав Маккек. Скільки ще залишалося часу, коли він перестане залучати слугу для дрібних розбірок і пошле того натомість убивати Сколкозбройних або світлооких магнатів? І скільки ще залишалося, доки хтось складе два і два? Шинський горлоріз зі Сколкозбройцем, вправний у таємничих фортелях і наділений нелюдською потаємністю? Чи не той це горезвісний Убивця в білому? Маккек дограється, що алетійський король із великими князями полишать війну на Розколотих рівнинах та обрушать свій гнів на Джа Кеведу. Життям заплатять тисячі. Кров рине, наче великобуряна злива — густа, руйнівна, всепроникна.

Пригнувшись, він швидко біг коридором, тримаючи Клинок зворотним хватом у витягнутій позад себе руці. Принаймні цього вечора він збирався вбити того, хто заслуговував на таку долю. Чи ж не занадто тихо довкола? Сет не помітив ні душі, аж відколи спустився з даху. Невже в Ґавашава стало дурості виставити всіх охоронців знадвору, залишивши опочивальню без прикриття?

Попереду, у кінці короткого