Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Він прокрався до них і прислухався. Глухо. Трохи позволікавши, Сет кинув погляд убік. Парадні сходи вели на другий поверх. Він метнувся до них і, скориставшись Сколкозбройцем, стяв із балясини перил дерев’яну кулю. Завбільшки вона була як невелика диня. Ще кілька порухів Клинка — і від гардини на вікні відвалився шматок розміром із плащ. Сет поспішив назад до дверей, зарядив дерев’яну сферу Буресвітлом і силою Простого викиду спрямував її на захід, прямо перед собою.

Шин перерізав шпінгалет і прочинив одну стулку. У кімнаті по той бік дверей було темно. А може, Ґавашав проводив вечір деінде? Хоча куди би він міг податися? У місті той поки не почувався в безпеці.

Сет накрив дерев’яну кулю гардиною, тоді підняв її та відпустив. Вона повалилася вперед, у напрямку дальньої стіни. Загорнута в тканину, куля трохи скидалася на людину в плащі, яка, пригнувшись, біжить по кімнаті.

Жоден охоронець не вискочив із засідки, щоб завдати по ній удару. Приманка відскочила від закритого на клямку вікна та зависла, впершись у стіну. З неї все ще сочилося Буресвітло.

Воно освітило маленький столик, на якому щось лежало. Сет примружив очі, силкуючись розгледіти, що ж то було, відтак тихенько рушив уперед, скрадаючись кімнатою — усе ближче й ближче до столика.

Так. На ньому лежала голова. З рисами Ґавашава. Відкинуті Буресвітлом тіні надавали тому жахливому обличчю ще почварнішого вигляду. Хтось випередив Сета.

— Сете-сину-Нетуро, — промовив чийсь голос.

Той обернувся, розмахуючи Сколкозбройцем і стаючи в оборонну стійку. У дальній частині кімнати виднілася оповита темрявою фігура.

— Хто ти? — зажадав відповіді Сет, і його Буресвітлова аура стала яскравішою: заговоривши, він перестав затримувати дихання.

— Сете-сину-Нетуро, тебе влаштовує таке життя? — запитав голос. Він був чоловічий, низький. Що за акцент у ньому чувся? Веденом мовець не був. Може, алетійцем? — Тебе задовольняють дрібні злочини? Убивства під час безглуздих розбірок у глухих шахтарських поселеннях?

Сет мовчав. Він обводив поглядом кімнату, придивляючись, чи не заворушиться ще котрась із тіней. Та схоже, вони були тільки вдвох.

— Я спостерігав за тобою, — вів далі голос. — Тебе посилали залякувати крамарів. Убивати настільки жалюгідних злодюжок, що навіть влада не звертала на це уваги. Виставляли напоказ, щоби вразити хвойд, наче вони високородні світлоокі пані. Яке марнотратство!

— Я виконую те, що велить господар.

— Твої таланти кидають на вітер, — заперечив голос. — Ти не створений для дрібного здирства та вбивств. Залучати тебе таким побитом — це все одно що запрягти жеребця-ришадіума в деренчливий візок базарної перекупки. Або кришити Сколкозбройцем овочі. Або скористатися найтоншим пергаментом, щоб розпалити вогнище й нагріти воду для ванни. Це блюзнірство. Ти — витвір мистецтва, Сете-сину-Нетуро, ти — бог. А Маккек щодня обгиджує тебе лайном.

— Хто ти? — повторив своє питання Сет.

— Поціновувач мистецтв.

— Не називай мене по батькові, — зажадав «син-Нетуро». — Не плямуй його імені прив’язкою до мене.

У дерев’яній кулі на стіні нарешті закінчилося Буресвітло, і вона впала на підлогу з приглушеним гардиною грюкотом.

— Гаразд, — відказала постать. — Але чому тебе не обурює те, як тринькаються твої здібності? Хіба ти не був народжений для величі?

— У вбивстві немає нічого величного, — промовив Сет. — Ти говориш, немов кукорі. Величний той, хто створює їжу чи одяг. Пошани вартий той, хто додає. А я — той, хто забирає. Принаймні вбиваючи людей такого штибу, я можу прикинутися, що роблю послугу решті.

— І це говорить людина, котра ледь не повергла в прах одне з наймогутніших королівств у всьому Рошарі?

— Це говорить людина, котра скоїла одне з наймерзотніших убивств у всьому Рошарі, — виправив Сет.

Постать фиркнула:

— Вчинене тобою — просто вітерець порівняно з тим шквалом винищення, який щодня здіймають над полем битви Сколкозбройні. Та й він лише легкий подув на тлі тих буревіїв, на які здатен ти.

Сет розвернувся й попрямував геть.

— Куди ти йдеш? — запитала постать.

— Ґавашав мертвий. Я повинен повертатися до господаря.

Об підлогу щось грюкнуло. Сет озирнувся, не здіймаючи Сколкозбройця. Це незнайомець пожбурив долі дещо кругле й важке. Воно покотилось підлогою в напрямку Сета.

Ще одна голова. Вона зупинилася, завалившись набік. Шин завмер, коли розгледів риси — заплямовані кров’ю пухлі щоки та широко розплющені нажахані очі. Маккек.

— Як? — запитав Сет.

— Ми схопили його за лічені секунди після того, як ти полишив гральне кубло.

— Ми?

— Слуги твого нового господаря.

— А мій присяжний камінь?

Постать розтулила руку — і на долоні зблиснув самоцвіт, що був нанизаний на ланцюжок, обмотаний довкола пальців. А поруч нього — тепер підсвічений — лежав Сетів присяжний камінь. Обличчя незнайомця приховувала чорнота: він носив маску.

Шин відіслав Сколкозбройця й опустився на одне коліно:

— Що накажете?

— Онде на столі лежить список, — відповіла фігура, стискаючи долоню та ховаючи камінець. — Там перелічені хазяйські побажання.

Сет підвівся й підійшов туди. Біля голови, покладеної на тацю — у неї стікала кров, — був залишений аркуш паперу. Він узяв його, і паруюче з нього Буресвітло вихопило з темряви дюжини зо дві імен, виведених воїнським скорописом його батьківщини. Біля деяких стояли примітки з інструкціями, як саме ті мають померти.

«Рятуйте мої Слави», — подумав Сет.

— Та ж тут поміж інших наймогутніші люди світу! Шість великих князів? Селайський геронтарх? Король Джа Кеведу?

— Нiчого заривати талант у землю, — промовила постать, підходячи до дальньої стіни та кладучи на неї руку.

— Це породить хаос, — прошепотів Сет. — Розбрат. Війну. Такий безлад і біль, які нечасто трапляються на світі.

Нанизаний на ланцюжок самоцвіт на долоні незнайомця заблищав. Стіна щезла, перетворившись на дим. Душезаклинач.

Темна фігура глянула на Сета.

— Саме так. Наш господар велить тобі використовувати тактику, подібну до тої, яку ти успішно застосував у Алеткарі багато років тому. Коли впораєшся, отримаєш подальші інструкції.

І вийшов крізь утворений просвіт, полишивши нажаханого Сета. Його кошмар став реальністю. Він потрапив до рук тим, хто розумів його потенційні можливості й кому не бракувало амбітності спрямувати їх у правильне русло. Якийсь час він стояв і мовчав — ще довго після того, як закінчилося Буресвітло.

Тоді шанобливо згорнув список. Його здивувало, що руки зовсім не тряслися. Він