Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

Офіцер цей був Петя Ростов.

Цілу дорогу Петя готувався до того, як він, як слід дорослому й офіцерові, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим. Але тільки-но Денисов усміхнувся до нього, Петя одразу засяяв, почервонів од радості і, забувши підготовлену офіціальність, почав розповідати про те, як він проїхав повз французів і який він радий, що йому дали таке доручення, і що він був уже в бою під Вязьмою, і що там відзначився один гусар.

— Ну, я радий тебе бачити, — перебив його Денисов, і обличчя його набрало знову заклопотаного виразу.

— Михайле Феоклитовичу, — звернувся він до осавула, — а це ж знову від німця. Він при ньому перебуває. — І Денисов розповів осавулові, що зміст паперу, привезеного щойно, полягав у повтореній вимозі від генерала німця приєднатися для нападу на транспорт. — Якщо ми його завтра не візьмемо, він у нас з-під носа видере, — закінчив він.

У той час, як Денисов говорив з осавулом, Петя, збентежений холодним тоном Денисова і гадаючи, що причиною цього тону був стан його штанів, під шинеллю зсував їх так, щоб ніхто цього не помітив, намагаючись мати вигляд якнайбільш войовничий.

— Буде який наказ від вашого високоблагородія? — спитав він Денисова, приставляючи руку до козирка і знову вертаючись до гри в ад’ютанта та генерала, до якої він підготувався, — чи повинен я залишатися при вашому високоблагородії?

— Накази?.. — замислено сказав Денисов. — Та ти можеш зостатися до завтрашнього дня?

— Ах, будь ласка... Можна мені при вас зостатися? — вигукнув Петя.

— Та як саме сказано тобі від генерала — зразу повернутися? — спитав Денисов. Петя почервонів.

— Та він нічого не сказав. Я думаю, можна? — промовив він запитально.

— Ну, гаразд, — сказав Денисов. І, звернувшись до своїх підлеглих, він дав розпорядження про те, щоб партія йшла до призначеного біля караулки в лісі місця відпочинку і щоб офіцер на киргизькому коні (цей офіцер виконував обов’язки, ад’ютанта) їхав шукати Долохова, довідатись, де він і чи прийде він увечері. А сам Денисов з осавулом і Петею мав намір під’їхати до узлісся, яке виходило в бік Шамшева, щоб глянути на те місце розташування французів, що на нього мав бути спрямований завтрашній напад.

— Ну, борода, — звернувся він до селянина провідника, — веди до Шамшева.

Денисов, Петя і осавул, у супроводі декількох козаків та гусара, який віз полоненого, поїхали ліворуч через яр, до узлісся.

V

Дощик ущух, тільки падав туман і капало з віття дерев. Денисов, осавул та Петя мовчки їхали за селянином у ковпаку, який, легко і беззвучно ступаючи по корінню й мокрому листю своїми вивернутими ногами у личаках, вів їх до узлісся.

Вийшовши на схил, селянин припинився, роздивився і рушив до рідкої стіни дерев. Біля великого дуба, з неопалим ще листям, він зупинився і таємничо поманив до себе рукою.

Денисов і Петя під’їхали до нього. З того місця, на якому зупинився селянин, було видно французів. Зразу за лісом ішло схилом униз ярове поле. Праворуч, через крутий яр, видно було невелике сільце і панський будинок із зруйнованим дахом. У цьому сільці і в панському будинку, і по всьому пагорку, в садку, біля криниць та ставка і по всій дорозі на гору від мосту до села, не більш як за двісті сажнів відстані, видно було у пливучому тумані юрми людей. Чутно було ясно їх неросійські покрикування на коней у повозках, що дерлися на гору, і погукування один до одного.

— Полоненого дайте сюди, — неголосно сказав Денисов, не зводячи очей з французів.

Козак зліз з коня, зсадив хлопчика і разом з ним підійшов до Денисова. Денисов, показуючи на французів, питав, які і які це війська. Хлопець, встромивши свої змерзлі руки до кишень і звівши брови, злякано дивився на Денисова і, незважаючи на очевидне бажання сказати все, що він знав, плутався у своїх відповідях і лише підтверджував те, що питав Денисов. Денисов, нахмурившись, одвернувся од нього і звернувся до осавула, передаючи йому свої міркування.

Петя, швидкими рухами повертаючи голову, оглядався то на барабанщика, то на Денисова, то на осавула, то на французів у селі й на дорозі, пильнуючи, щоб не пропустити чого-небудь важливого.

— Прийде, не прийде Долохов, треба брати!.. Га? — сказав Денисов, весело блиснувши очима.

— Місце зручне, — сказав осавул.

— Піхоту низом пошлемо — болотами, — говорив далі Денисов:— вони підлізуть до саду; ви заїдете з козаками звідти, — Денисов показав на ліс за селом;— а я звідси зі своїми гусарами. І за пострілом...

— Видолинком не можна буде — трясовина, — сказав осавул. — Коні позагрузають, треба об’їжджати лівіше.

У той час, як вони півголосом отак говорили, внизу, у видолинку від ставка клацнув один постріл, другий, забілів димок і залунав дружний, наче веселий галас сотень французів, що були на схилі. В першу хвилину і Денисов, і осавул подались назад. Вони були так близько, що їм здалося, що вони були причиною цих пострілів і вигуків. Але постріли й вигуки стосувались не їх. Низом, болотами біг чоловік у чомусь червоному. Очевидно, по ньому стріляли і на нього кричали французи.

— А це ж наш Тихон, — сказав осавул.

— Він! він і є!

— Яка шельма, — сказав Денисов.

— Втече! — примружуючи очі, промовив осавул.

Чоловік, якого вони називали Тихоном, підбіг до річки, шубовснув у неї так, що бризки полетіли, і, зникнувши на мить, вибрався рачки, весь чорний від води, й побіг далі. Французи, які бігли за ним, зупинилися.

— Ну, спритний, — сказав осавул.

— Яка бестія! — з тим же виразом досади промовив Денисов. — І що він робив досі?

— Це хто? — спитав Петя.

— Це наш пластун. Я його посилав язика взяти.

— Ага! — сказав Петя з першого слова Денисова, киваючи головою, наче він усе зрозумів, хоч він зовсім не зрозумів жодного слова.

Тихон Щербатий був один з найпотрібніших людей у партії. Він був селянин з Покровського під Гжаттю. Коли на початку своїх дій Денисов прийшов у Покровське і, як завжди, покликавши старосту,