Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Фрунзе. 1944 рік. Якийсь порожній будинок з підвалами. Кажуть, що там живуть розбійники, які крадуть дітей і на мило їх варять. Налякано заглядаю у підвали. Темно, щурі…

Київ, 1963 рік. Я йду з відрами полем виливати водою ховрашків для сина. Прошу сільського хлопчика допомогти мені. За ним біжить його мати і голосно шепоче йому: «Цей дядечко з Києва. Він заведе тебе до лісу і висмокче всю кров». До неї дійшов відгомін боротьби з космополітизмом і сіонізмом, і вона перелляла його в класичну формулу ритуальних вбивств, поєднавши з казками про вампірів.

«Вісім грам свинцю тобі й на мило» — написав до Петра Якіра якийсь «гомо совєтікус». 1969 рік.

У Фрунзе, в 1943 році мама віддала нас із сестрою у лікарню, здорових діток. Віддала, щоб хоч щось їли, бо їсти ж нічого, йде війна, а батько зник безвісти.

А тепер я, здоровий, маю підіграти їм і допомогти перетворити мене у душевнохворого.

1941 рік. Ми їдемо з мамою на машині, евакуюємось. Літаки з чорними хрестами. Мама хапає мене і ховає десь у кущах. Дерева, кущі, земля летить догори. Грім… Мені два роки, і це найраніший спогад: земля летить угору, а вгорі, в небі — німці.

Бабуся розповідає мені, шестирічному:

— І приснився мені сон. Іван, батько твій, на білому коні приїхав. На смерть, значить. Чи приїде… Рано забіг. Він лийтинант був. Їх в дисанти якісь пускали. «Мамо, мамо, нащо ти їх в ікуацію відпустила! Там же бомблять німці все»… А потім пришли німці, мадяри. Мадя-ри люті були. А німці… некультурний народ. Зайде в хату, пердне й регоче». Бабуся явно не розуміла, що той пердун вважав, що він — культура, а пердів, бо вважав бабусю за некультурну націю напівлюдей.

47 рік. Голодно. Півроку — буряковий борщ, півроку — суп квасоляний. Ходили на поле збирати колоски, що лишились по жнивах. Дорослим не можна — засудять за крадіжку колгоспного майна. Дітям можна. Лазили на баштан — красти помідори, огірки, кавуни й дині. Сторож стріляє сіллю, та — куди йому поцілити!

У лісі бабуся збирає сухі дрова і тягне на собі. Тяжко, мабуть, якщо і мені важко тягнути ломаки. Всі бояться об’їжджчика — оштрафує за крадіжку державного майна. А чим взимку в печі топити? Торф не горить без дров.

Ось усе містечко заговорило про те, що з англійського полону хтось повернувся. Кажуть, що англійці всіх наших полонених забрали з німецьких таборів і переправили в свої, в Африку. І хто тікає, того прив’язують до дерева, і мурахи африканські з’їдають його, одні кості залишаються.

Бабуся плаче і кляне англійців за те, що і батька ось так десь з’їли мурахи. Я яскраво уявляю його скелет — недавно знайшов скелет ящірки в мурашнику. Починаю ненавидіти англійців більше за німців.

«Треба їх розбити, як німців розбили».

Те ж саме каже й бабуся.

Ось воно, друге по порядку, звинувачення влади: дитячо-доросле. Спершу товариш Сталін закинув батька з одним пістолетиком — десантником проти німецьких танків, а потім став пускати чутки про англо-американські табори, де тримають наших солдатів.

Санаторій. Потім знову Киргизія, місто Фрунзе. 1954 рік.

По місту не можна ввечері молодим хлопцям і дівчатам вільно ходити. Всі гуртуються у ватаги. Староста класу і комсорг належать до злодійської ватаги. Організовуємо ватагу і ми, п’ятеро друзів. Озброюємося одним кинджалом. Збираємося зв’язатися із міліцією, бо у мене з’явився задум створити ватагу проти злодійських та хуліганських ватаг (потім це здійснилось у формі «Легкої кавалерії» і бригад підтримки міліції). Мене, звичайно, призначили комісаром нашої ідейно-безідейної ватаги.

Я — староста зоологічного гуртка Палацу піонерів. Ловимо мишей в полі. Зима. Із замету стирчить рука. Біжу з братом в міліцію. Відділи міліції один за одним відмовляються їхати з нами на місце події: «Не наш район». Нарешті їдуть із міського. Зґвалтування із вбивством.

Недалечко циганські шатра. Начальник, що з нами приїхав, зараз же вказує на них. Я вірю — адже ж всі знають, що цигани — брехуни, ошуканці, вбивці (нікому не спадає на думку, що вони не дурні, аби лишати труп поблизу від шатра).

Я вірю оповідкам про чеченців, інгушів, курдів, кабардинців та інші малі народи, що живуть біля Фрунзе. Вони зрадили Батьківщину німцям і тепер їм не дозволено не тільки жити в місті, а й появлятися там. Тільки-но міліціонер спіймає когось із них, того посадять. Усі діти мого віку — і дорослі разом з нами — вірять, що ці «зрадники» вбивають російських та українських дітей. Ми з друзями йдемо в гори озброєні — з мисливською рушницею.

У школі змушують вчити киргизьку мову. Я спочатку гордо відмовляюсь — навіщо мені їхня мова, але потім все-таки вчу граматику. І сміюся з киргизенят. Я знаю не більше п’ятнадцяти киргизьких слів, та зате без зусиль відповідаю на питання з граматики. Киргизе-нята чомусь погано засвоюють граматику. І тому у мене за чверть — «4», у декого з них — «2». Я зневажаю училку киргизької — киргизи-ху. Мене ніхто свідомо не виховує в дусі презирства до корінних мешканців. Але це витає у повітрі. У ті часи киргизів та узбеків ще не називали «звірятами». Але півміста — росіяни й українці (українці більше на околицях. Це колишні розкуркулені). Вони грамотніші, посідають кращі посади. Вони — носії передового, прогресивного, культурного…

Ось цього я також не забуду владі — як з мене, українського пацана, робили великоросійського шовініста, гнобителя чеченців, курдів, киргизів, білого расиста, засліпленого своєю інтернаціоналістичною місією культуртрегера.

І тепер, коли в Киргизії підводить голову «місцевий» націоналізм, то всі симпатії мої на його боці, навіть тоді, коли він переборщує в бік ненависті до колонізаторів, росіян. Особливо жалюгідна місія в українців. Тоді, коли Україна все більш русифікується, українці русифікують Киргизію.

Після Фрунзе ми переїжджаємо до Одеси.

ЗО рублів зарплати у матері. Вона мусить залишити сестру мою у Фрунзе — ніяк прогодувати нас обох. Жіночий, «дівочий» гуртожиток. Мій сліпий класово-національний протест — кагебізм. І це також на карб владі — фактичне виховання дітей в шовіністському дусі антисемітизму та кагебізму.

1956 рік. Крах віри.

Хіба можна забути вбивство мільйонів? Знищення всіх сподівань революції? Знищення російської літератури, мистецтва? Гальмування наукового розвитку. Страхітливу експлуатацію всього народу? Знищення націй, як фізичне, так і культурне? Брехню і терор? Цілковитий брак свобод? Фальсифіковані процеси, тюрми і табори, психушки, безробіття «дисидентів» і голод їхніх родин?

І може, найголовніше