Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Важко переконливо брехати, коли не знаєш мови добре, — зауважив я.

Поки ми говорили, блідий погляд Темпі метався до кожного з нас, але він не висловив жодної зауваги.

— Люди недооцінюють тих, хто не вміє гарно говорити, — сказала Геспе. — Чи не міг би він, ну, просто… склеїти дурника? Удати спантеличення, наче загубився?

— Йому не довелося би клеїти дурника, — продовжив Дедан собі під носа. — Може, він і є дурник, от і все.

Темпі поглянув на Дедана. Його лице досі нічого не виражало, проте стало напруженішим. Він поволі, зосереджено вдихнув, а тоді заговорив.

— Тихий — це не дурний, — проказав Темпі беземоційним голосом. — А ти? Постійно розмовляєш. Чек-чек-чек-чек-чек, — він зобразив однією рукою вуста, що стуляються й розтуляються. — Постійно. Наче собака всю ніч гавкає на дерево. Намагається бути великим. Ні. Просто гамір. Просто собака.

Я не мав сміятися, та це заскочило мене абсолютно зненацька. Почасти річ була в тім, що я вважав Темпі дуже тихим і пасивним, а почасти — тому, що він влучив просто в яблучко. Якби Дедан був псом, то таким, що без кінця гавкає в порожнечу. Гавкає, просто щоб почути власний гавкіт.

І все ж сміятися було не варто. Але я розсміявся. Геспе теж розсміялася та спробувала це приховати. Це було гірше.

Дедан спохмурнів від гніву й зіп’явся на ноги.

— Ходи сюди й повтори.

Темпі з таким самим невиразним обличчям підвівся та обі­йшов багаття так, щоб стати поряд із Деданом. Ну… якщо сказати, що він став поряд, то враження складеться хибне. Більшість людей, розмовляючи з кимось, стоять за два-три фути від співрозмовника. Але Темпі опинився менш ніж за фут до Дедана. Щоб опинитися ще ближче, йому довелося б його обійняти чи видертися на нього.

Я міг би збрехати та сказати, що це сталося надто швидко — я просто не встиг утрутитися, — та це було б неправдою. Правда була проста: мені не спадало на думку легкого способу розрядити ситуацію. Та є і складніша правда: Дедан на той час обрид і мені.

Ба більше, це була найдовша репліка Темпі на моїй пам’яті. Він уперше, відколи я з ним познайомився, поводився як людина, а не якась німа ходяча лялька.

А ще мені було цікаво побачити, як він б’ється. Я багато чув про легендарну потугу адемів і сподівався побачити, як вона трохи виб’є похмуру буркотливість із дурної голови Дедана.

Темпі підійшов до нього й зупинився так близько, що міг би його обійняти. Дедан був вищий за нього на цілу голову, ширший у плечах і кремезніший у грудях. Темпі поглянув на нього знизу вгору без сліду того, чого можна було б очікувати на його обличчі. Без бравади. Без глузливої усмішки. Нічого такого.

— Просто собака, — тихо проказав Темпі без якоїсь інтонації. — Собака з великим гамором, — підняв руку і ще раз зобразив рота. — Чек. Чек. Чек.

Дедан підняв руку й сильно штовхнув Темпі у груди. Я вже безліч разів бачив таке в корчмах поряд з Університетом. Коли людину так штовхають, вона відхитується назад, утрачає рівновагу й цілком може заточитися.

От тільки Темпі не захитався. Він просто… відступив. А тоді невимушено простягнув руку й ударив Дедана по голові збоку, як мати чи батько може вдарити неслухняну дитину на ринку. Удару було замало, щоби бодай зрушити Деданову голову, але ми всі почули тихе «паф» — і Деданове волосся розпушилося, наче стручок молочаю, на який хтось дмухнув.

Дедан якусь мить стояв нерухомо, наче не міг збагнути, що сталося. А тоді нахмурився й підніс обидві руки, щоб штовхнути Темпі сильніше. Той знову відступив, а тоді вдарив Дедана по голові з іншого боку.

Дедан набурмосився, загарчав і підняв руки, стиснувши кулаки. Він був кремезним чолов’ягою, і його найманський шкіряний одяг зарипів і натягнувся на плечах, коли він підніс руки. Дедан зачекав якусь мить, вочевидь, сподіваючись, що Темпі зробить перший крок, а тоді потупав уперед, заніс руку назад і завдав удару — сильного, важкого. Так робітник на фермі замахується сокирою.

Темпі передбачив це й відступив утретє. Однак на середині незграбного замаху Дедан докорінно змінився. Він став навшпиньки, і його важкого замаху косаря як не бувало. Раптом він перестав скидатися на незграбного бика, а натомість кинувся вперед і завдав трьох швидких ударів, шпарких, наче змахи пташиних крил.

Темпі відхилився від одного, відбив другий, зате третій влучив йому в плече згори. Він частково розвернувся й відхитнувся назад. Швидко відступив на два кроки, щоб Дедан не дістав, повернув собі рівновагу і злегка стрепенувся. А тоді розсміявся високим радісним сміхом.

Від цього звуку лице Дедана стало лагіднішим, і він усміхнувся у відповідь, хоч і не опустив рук і не став на всю стопу. Попри це Темпі наблизився до нього, уникнув іще одного удару і влучив Деданові по обличчю долонею. Не у щоку, наче вони грали на сцені закоханих під час сварки. Рука Темпі надійшла згори та влучила Деданові по обличчю спереду, від лоба до підборіддя.

— Ар-р-ргх! — вирвалось у Дедана. — Чорна зараза! — він відхитнувся, тримаючись за ніс. — Що з тобою таке? Ти що, ляпаса мені дав? — позирнув на Темпі з-за долоні. — Б’єшся як баба.

Якусь мить здавалося, ніби Темпі може це заперечити. А тоді він уперше на моїй пам’яті всміхнувся й замість цього ледь помітно кивнув і знизав плечима.

— Так. Я б’юсь як жінка.

Дедан завагався, а тоді розсміявся і грубо плеснув Темпі по плечу. Я мало не очікував, що Темпі відскочить від цього дотику, та адем, навпаки, відповів тим самим — навіть узявся за його плече й кілька разів грайливо штовхнув Дедана.

Ця демонстрація видалася мені дивною для людини, яка остан­ні кілька днів поводилася так стримано, та я вирішив не дивитися в зуби дарованому коневі. У виконанні адема все, крім мовчазної вовтузні, було благословенням.

Ба більше, так я дістав уявлення про боєздатність Темпі. Хотів чи не хотів Дедан це визнавати, але той явно взяв над ним гору. Я здогадувався, що репутація адемів виникла не на порожньому місці.

Мартен провів Темпі поглядом, поки він вертався на своє місце.

— Цей одяг усе одно лишається проблемою, — промовив мисливець так, наче нічого не сталося. Він уважно дивився на криваво-червоні сорочку та штани Темпі. — Носити таке поміж дерев — усе одно що бігати, розмахуючи прапором.

— Я поговорю з ним про це, — пообіцяв я іншим. Я підозрював, що якщо Темпі соромиться своєї атурської, то без сторонніх наша розмова мине спокійніше. — І дізнаюся, що він робитиме, якщо натрапить на бандитів. А ви можете йти влаштовуватися та братися за вечерю.

Всі троє кинулися геть, бажаючи зайняти найкращі місця для сну. Темпі провів їх поглядом, а тоді знову повер­нувся до мене. Опустив погляд на землю й ледь помітно човгнув назад.

— Темпі!

Він схилив голову набік і поглянув на мене.

— Нам треба поговорити про твій одяг.

Щойно я заговорив, це сталося знову. Його увага поступово відвернулася