Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Мені не треба розповідати, як виводять із себе намагання завести розмову з людиною, що не дивиться вам у вічі. Та все ж я не міг дозволити собі ображатися чи відкладати цю розмову. Я вже й так надто довго її затримував.

— Темпі, — я переборов сильне бажання поклацати пальцями, щоб знову привернути до себе його увагу. — В тебе червоний одяг, — промовив я, намагаючись говорити максимально просто. — Добре видимий. Небезпечний.

Одну довгу мить він ніяк не реагував. А тоді його блідий погляд стрімко піднісся до мого, і Темпі кивнув — просто взяв і хитнув головою.

У мене зародилася жахлива підозра: можливо, він насправді не розуміє, що ми робимо тут, в Елді.

— Темпі, ти знаєш, що ми робимо тут, у лісі?

Він перевів погляд на мій неоковирний ескіз на землі, а тоді — знову на мене. Знизав плечима й невизначено змахнув обома руками.

— Як це — багато, але не всі?

Спершу я подумав, що він ставить якесь дивне філософське запитання, а тоді збагнув, що Темпі хоче почути певне слово. Я підніс руку і взявся за два пальці.

— Частина? — взявся за три пальці. — Більша частина?

Темпі уважно простежив за моїми руками й кивнув.

— Більша частина, — заговорив він, вовтузячись. — Я знаю більшу частину. Розмови — це швидко.

— Ми шукаємо людей, — його погляд ковзнув убік, щойно я заговорив, і я ледве втримався від зітхання. — Ми намагаємося знайти людей.

Кивок.

— Так. Полюємо на людей, — на слові «полюємо» він зробив наголос. — Полюємо на вісанта.

Принаймні він знав, чому ми сюди прийшли…

— Червоний? — я простягнув руку й помацав червоні шкіряні ремінці, що притискали до його тіла тканину сорочки. Матеріал виявився напрочуд м’яким. — Для полювання? Ти маєш інший одяг? Не червоний?

Темпі, вовтузячись, опустив погляд на своє вбрання. Тоді кивнув, пішов до свого клунка й витягнув сорочку з простого сірого домотканого полотна. Продемонстрував її ­мені.

— Для полювання. Але не бою.

Я не розумів достоту, в чому полягає відмінність, але був готовий тимчасово махнути на неї рукою.

— Що ти робитимеш, якщо тебе знайдуть у лісі вісанта? — запитав я. — Говоритимеш чи битимешся?

Темпі неначе замислився на мить.

— Говорю погано, — визнав він. — Вісанта? Битимуся.

Я кивнув.

— Один бандит — бийся. Двоє — говори.

Він знизав плечима.

— Можу битися з двома.

— Битися й перемагати?

Темпі знову безтурботно знизав плечима й показав на Дедана, який ретельно збирав сучки з дерну.

— Як він? Три чи чотири, — простягнув руку долонею догори, неначе пропонуючи мені щось. — Якщо бандити три, б’юся. Якщо чотири, пробую говорити найкраще. Чекаю до трьох ночей. А тоді… — зробив дивний вигадливий жест обома руками. — Вогонь у наметах.

Я розслабився, радіючи, що Темпі сприйняв нашу давнішу розмову.

— Так. Добре. Дякую.

Ми вп’ятьох тихо повечеряли супом, хлібом і доволі простеньким тягучим сиром, який купили у Кроссоні. Дедан і Геспе влаштували товариську суперечку, а я разом із Мартеном роздумував про те, якої погоди можна очікувати в найближчі кілька днів.

Поза тим ніхто особливо не теревенив. Двоє з нас уже дійшли до бійки. Ми подолали сотню миль від Северена, і всі ми розуміли, яка невесела робота чекає попереду.

— Стривай, — промовив Мартен. — А що, як упіймають тебе? — він підвів погляд на мене. — Ми всі маємо план на той випадок, якщо бандити знайдуть нас. Ми йдемо з ними, а ти відстежуєш нас на третій день.

Я кивнув.

— І не забудь про відвертання уваги.

Мартен набув стривоженого вигляду.

— Але що, як упіймають тебе? Я не володію чарами. Не можу гарантувати, що зумію відстежити їх до третьої ночі. Це, звісно, ймовірно. Але відстежування — річ непевна…

— Я просто нешкідливий музикант, — запевнив його я. — Ускочив у халепу з небогою баронета Бенбрайда й подумав, що найкраще буде тимчасово накивати п’ятами до лісу, — всміхнувся. — Мене можуть пограбувати, та позаяк я маю небагато, мене, напевно, просто відпустять. Я вмію переконувати й не здаюся надто загрозливим.

Дедан пробурмотів щось собі під носа; я зрадів, що його не розчув.

— А раптом? — не вгавала Геспе. — Мартен має рацію. Що, як вони заберуть тебе із собою?

Цього я ще не обмізкував, але замість того, щоб закін­чувати вечір на мінорній ноті, максимально самовпевнено всміхнувся.

— Якщо вони заберуть мене до свого табору, я, напевно, буду здатен без великих клопотів повбивати їх самотужки, — я знизав плечима з утрируваною безтурботністю. — Зустрінуся з вами в таборі, коли все буде зроблено, — тупнув по землі біля себе й усміхнувся.

Я хотів обернути це на жарт, бо був упевнений, що моя легковажна реакція щонайменше викличе хихотіння в Мартена. Але я недооцінив силу вінтських забобонів, і відповіддю на мою репліку стала ніякова тиша.

Опісля ми майже не розмовляли. Потягнули жереб на варту, загасили вогонь і одне за одним поступово заснули.