Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Між цією майстернею і дротяною огорожею навколо кладовищенської території вишикувалися — так, щоб усіх їх було добре видно, — готові надгробки: на звичайних і подвійних постаментах, призначені для могил від одномісних до чотиримісних, так званих сімейних. Одразу за дротяною огорожею, терплячи на собі, коли світило сонце, ромбики від її узору, стояли підставки з черепашнику для потреб скромніших, поліровані діабазові плити, де матовим лишилося тільки пальмове гілля, типові — вісімдесят сантиметрів заввишки — обведені канавками дитячі надгробки із сілезького, трохи тьмяного мармуру, з рельєфами, вибитими на горішній його третині, — здебільшого то була троянда з надламаною ніжкою. Далі — ряд звичайних метрових кахменів з рудого майнського пісковику, який, потрапивши сюди з розбомблених фасадів торгових домів та банків, святкував тут своє воскресіння, якщо тільки так можна сказати про надмогильний камінь. А в центрі цієї експозиції — її перлина: пам'ятник, складений із трьох постаментів, двох бічних плит і великої, розкішно оздобленої стели — все з блакитно-білого тірольського мармуру. Над центральною стелою велично здіймалося те, що каменярі зазвичай називають «торсом». Голова й коліна цього торса були повернені ліворуч, терновий вінець, три цвяхи, бороди нема, долоні розтулені, з рани в грудях скапує стилізована кров — краплин, мені здається, п'ять.

І хоч уздовж молитовної алеї таких пам'ятників з поверненим ліворуч торсом стояло цілком достатньо — перед початком весняного сезону нерідко їх добрий десяток розкривали тут свої обійми, — корнефівський Ісус Христос припав мені до вподоби найдужче, через те, авжеж, саме через те, що він нагадував мого атлетичної статури гімнаста, який, випнувши груди й граючи м'язами, висів над головним вівтарем у церкві Серця Ісусового. Біля тієї огорожі я простоював годинами.

Я проводив палицею по її дрібних вічках, мріяв про се, про те, думав про все на світі — й ні про що. А сам Корнеф на очі мені довго не траплявся. З одного віконця в його халабуді витикалася, переходячи з коліна в коліно, й нарешті здіймалась над пласким дахом труба від грубки. Жовтавий димок від поганенького вугілля кволо курився вгору, спадав на толь, якою був укритий дах, плив вікнами вниз, стікав ринвою, танув серед необроблених каменів та уламків мармурових плит із Лана. Перед розсувними дверима майстерні під кількома парусиновими чохлами, немовби замаскувавшися від штурмової авіації, чекало триколісне авто. Звуки з майстерні — дерево гупало по залізу, залізо билось об камінь — свідчили про те, що всередині працює каменяр.

А в травні чохли з триколісного авта зникли, і розсувні двері вже стояли навстіж. У майстерні я побачив складені один на одного камені, сірі на сірому тлі, шибеницю шліфувального верстата, полиці з гіпсовими моделями й, нарешті, самого Корнефа. Він ходив згорблений, позгинавши в колінах ноги. Витягнену вперед голову тримав нерухомо. Уся його шия була заліплена навхрест рожевими пластирами, просоченими чимось чорним і масним. Корнеф вийшов із граблями й почав загрібати — адже настала весна — між виставленими напоказ надгробками. Він робив це дуже ретельно, лишаючи на гравії різноманітні сліди, а ще збирав торішнє листя, що поприлипало до декотрих пам'ятників. Уже коли він під самою огорожею обережно проводив граблями між підставками з черепашнику й діабазовими плитами, мене несподівано вразив його голос:

— То що, хлопче, тебе, либонь, виживають із дому, еге?

— Ваші надгробки мені так подобаються! — спробував підлизатись я.

— Тілько не тра' про це так кричати, а то матимемо клопіт.

Аж тепер він трохи поворухнув шиєю і повів скоса очима на мене чи, радше, на мій горб.

— Що це вони з тобою зробили? Воно ж, видко, й спати не дає?

Я зачекав, поки він досхочу насміється, а тоді пояснив, що горб не конче має заважати, що я певною мірою головніший від свого горба, що навіть трапляються жінки й дівчата, яких так і тягне до горба, які навіть залюбки пристосовуються до незвичайних обставин і можливостей горбатого чоловіка, які, відверто кажучи, від такого горба ще й дістають насолоду.

Корнеф, спершись підпоріддям на граблище, замислено промовив:

— Мо', так воно і є. Але я про таке не чував.

Потому він розповів мені про те, як жив колись в Айфелі, працював у базальтовому кар'єрі й мав до діла з одною жінкою, а в тої була дерев'яна нога, нібито ліва, і її можна було відстібати, і ту ногу він порівняв із моїм горбом, хоч мій «заплічних», мовляв, і не відстібається. Про свої пригоди каменяр згадував довго, велемовно і з багатьма подробицями. Я терпляче слухав, поки він вибалакається, а та жінка знов пристібне ногу, а тоді попросив дозволити мені подивитись на його майстерню.

Корнеф відчинив бляшану хвіртку посеред дротяної огорожі, показав граблями в бік відчинених розсувних дверей — мовляв, заходь, і під моїми ногами зарипів Гравій, а тоді мене огорнув запах сірки, вапна й вільгости.

На залізних листах з іще грубими гострими краями, але вже відрихтованих на ріжках, лежали важкі дерев'яні довбні грушоподібної форми, з одного боку розмачулені і з волокнистими заглибинами від постійного биття. Залізні насадки для киянок, залізні насадки з дерев'яними головками, щойно викувані, ще сині від гартування зубила, довгі, пружисті травильні щипці й молотки для мармуру, широко розведені скарпелі на гематитовій плиті; на квадратних дерев'яних козлах підсихала шліфувальна пульпа, а на дерев'яних котках стояла, поставлена на прут і готова до перевезення, стела з травертину: масна, жовта, пориста, як сир, — для могили на двох.

— Оце-о — бучарда, оце-о — фриз, оце-о — фальцювання, а оце-о... — Корнеф узяв планку з долоню завширшки й кроків три завдовжки, перевірив на око її край. — Оце-о — правило. Ним я правлю штихелі, коли вони вже не вибирають борозенки.

Я звернувся до нього із запитанням і то не тільки з чемности:

— А учнів ви берете?

Корнеф заходився нарікати:

— Та я знайшов би роботу й для п'ятьох. Але ж ниньки жодного й зі свічкою не знайдеш. Тепера всі вони, бач, учаться торгувати на