Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут раптом пролунав на диво глухий постріл. Внизу під горою стояли на лижвах молоді індіяни й один по одному стріляли в утікачів.
— Ану врозтіч і вгору! — крикнув Смок. — Вершина близько. Вони за чверть милі нижче, тож по той бік гребеня ми їх випередимо на кілька миль!
Всі троє кинулися врозсип і щосили подерлися засніженим схилом. Невидимі повітряні жала тяли й пекли їм обличчя, а приглушені постріли по-чудному бриніли у вухах.
— Хвалити бога, — відсапуючись, мовив Смок, — що в них чотири рушниці й тільки одна гвинтівка. І ці сонця заважають їм цілитись. У них в очах множиться. Палять за сотню кроків убік.
— Це все мій батько, — озвалася Лабіскві. — Він наказав нас убити.
— Як дивно ти говориш, — сказав Смок. — Я чую твій голос наче здалека.
— Затули рота! — раптом скрикнула Лабіскві. — Мовчи! Я знаю, що це. Затули рота рукавом, отак, і мовчи.
Маккен упав перший і насилу підвівся. І потім усі вони падали знову й знову, аж доки добулися вершини, їхня воля переважала їхню силу, вони не могли зрозуміти, чому все тіло їм затерпло, а рухи стали повільні й незграбні. Вибившись нагору, вони озирнулися й побачили, що індіяни, щохвилі спотикаючись і падаючи, дряпаються слідом за ними.
— Сюди вони не вилізуть, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Я її ніколи не бачила, але я знаю. Про неї розповідали старі індіяни. Зараз зніметься туман — не такий туман чи мла, як ти знаєш. Мало хто бачив його й вижив.
Маккен почав задихатися й хапати ротом повітря.
— Затули рота, — наказав Смок.
Сліпуче світло заливало все довкола, і Смок знову глянув угору, на незліченні сонця. Вони мерхли й тьмяніли. В повітрі стрибали дрібнесенькі вогняні цяточки. Вершини гір, навіть найближчі, зникали в цьому химерному тумані, що поглинув і молодих мисливців, які все ще вперто видиралися до втікачів. Маккенові коліна підігнулися, він присів навпочіпки і затулив обличчя руками.
— Вставай, ходімо, — наказав Смок.
— Не можу, — простогнав Маккен.
Скоцюрбившись, він погойдувався на лижвах. Смок повільно ступив до нього, надсилу долаючи опір задерев'янілих м'язів. Він подумки відзначив, що голова в нього ясна. Лише тіло чимось вражене.
— Покинь його, — сердито пробурмотіла Лабіскві.
Але Смок таки домігся свого: підняв ірландця на ноги й підтяг по схилу, яким вони мали спуститися. Потім підштовхнув його, і Маккен, орудуючи жердиною то як стерном, то як гальмом, помчав на лижвах униз і зник у сяйві алмазного пилу.
Смок глянув на Лабіскві, і вона всміхнулася до нього, сама насилу стоячи на ногах. Він кивнув їй спускатись, але вона підійшла ближче, і майже поряд, за якийсь десяток футів одне від одного, вони полинули вниз крізь жалке холодне полум'я.
Хоч як гальмував Смок, він був набагато важчий від Лабіскві і тому, випередивши її, мчав дедалі швидше, й спромігся затриматися тільки геть унизу, на рівному нагір'ї. Тут він діждався Лабіскві, й вони рушили далі, знову поряд. Вони йшли все повільніше, і з кожним кроком їхні сили вичерпувалися. Задерев'янілі м'язи зовсім відмовлялись коритися їм. Смок з Лабіскві насилу пересували ноги. Вони пройшли повз Маккена, знову скоцюрбленого навпочіпки на лижвах, і Смок, не зупиняючись жердиною примусив його підвестися.
— Треба лягти, — змучено прошепотіла дівчина, — інакше ми помремо. Треба накритися — так кажуть старі мисливці.
Кожна хвилина важила, і щоб не розв'язувати вузлики, вона перерізала ремінці на своєму мішку. Смок зробив так само, і, востаннє глянувши на згубний туман і на примарні сонця, вони загорнулися з головою в свої спальні хутра й міцно обнялися. Потім хтось наштовхнувся на них і впав, вони почули схлипування й лайку, яку ввірвав страшний кашель, і зрозуміли, що на них наткнувся Маккен. Вони чули, як він вовтузиться, загортаючись у своє хутро.
Згодом їх теж почала мучити ядуха, раптові, нестримні напади сухого кашлю роздирали груди, болем віддавалися в усьому тілі. Смок відчув, що його обсипає жаром, з Лабіскві діялося те саме. Щодалі дошкульніше допікав їм кашель, і тільки падвечір почало поволі відпускати. Тепер між нападами кашлю, їх змагав сон.
А Маккен бухикав усе надсадніше, вони чули його стогін та зойки і зрозуміли, що він марить. Одного разу Смок спробував скинути з себе хутро, але дівчина не відпустила його від себе.
— Ні, — благала вона. — Не можна розкриватись, це смерть. Лежи отак, притулися до мене обличчям, дихай повільно й тихо, як от я.
Вони дрімали, лежачи в темряві, і час від часу будили одне одного через напади кашлю, хоч уже й слабіші. Маккен — вирішив Смок — востаннє розбухикався десь так по півночі. Відтак він уже тільки стогнав — глухо, наче хворий звір.
Смок прокинувся, відчувши на своїх губах губи Лабіскві. Її руки обіймали його, а головою він лежав у неї на грудях. Голос дівчини звучав не приглушено, як учора, а весело й дзвінко.
— Ось і день настав, — сказала вона, підіймаючи краєчок хутра. — Дивись, коханий, уже день. І ми з тобою живі й не кашляємо більше. Встаньмо, роздивімся навкруг, хоча я б радше залишалася так з тобою довіку. Ця остання година була така гарна! Я не спала й була така щаслива.
— Маккена зовсім не чути, — сказав Смок. — І що сталося з індіяиами, чому вони не знайшли нас?
Він одкинув хутро й побачив на небі лише одне звичайне сонце. Повівав легкий вітерець, він пах морозом, але провіщав весну. Весь світ знову став простий і звичайний. Маккен лежав горілиць, його невмиване, закурене табірними вогнищами обличчя заклякло, наче мармур. Та дівчину це видовище не вразило.
— Дивись! — вигукнула вона. — Снігова пташка. Це добра ознака.
Переслідувачів ніде не було видно — вони або загинули по той бік хребта, або завернули назад.
XIV
Харчів у них лишалося так мало, що вони не сміли з'їсти й десятої частки того, що потребували, сотої частки того, що їм хотілося з'їсти; багато днів блукали вони, мов сновиди, скелястою пустелею, і життя вже не тішило їх. Часом Смок ловив себе на тому, що безтямно щось белькоче, у ненависті дивлячись на нескінченні засніжені шпилі. І знов — здавалося, через віки — Смока приводила до тями його власна маячня. У Лабіскві теж майже весь час думки плуталися в голові. Їхні рухи були машинальні й неусвідомлені. І знову й знову вони потикалися на захід, і знову й знову покриті снігом верховини й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том сьомий», після закриття браузера.