Читати книгу - "Шлях Абая"

— Справжнє ім’я твоє, Такежан,— Танірберди, що означає: «Дарунок неба». Батька твого, Шубар, звали Кудайберди — «Дарунок бога». Виходить, що обидва ви — породження вищої сили. Я закликаю в свідки нашої дружби далекого предка вашого, бія Уїскенбая, і вашого батька, хаджі Кунанбая. А Ібрая я не вважаю за сина вашого батька і приношу в жертву духам предків. Ось моє рішення, і з цим я їду від вас!

Уразбай замовк, очікуючи, що відповідатимуть йому троє іргизбаїв. Вони не промовили й слова, проте не затремтіли від жаху. Їхню мовчанку можна було зрозуміти як знак згоди. А Шубар, коли Уразбай пильно подивився на нього, навіть злегка кивнув йому головою.

Чорні справи робляться вночі, коли у людей зав’язані очі пітьмою, і тому Уразбай не хотів, щоб хтось довідався про його приїзд сюди. До того ж він уже вдосталь наївся м’яса і напився кумису, отже, ніщо не затримувало його довше в цьому аулі. Скочивши на коня, він погнав його риссю, кваплячись швидше дістатися до Кошбіке.

В ці дні Абай не міг всидіти дома. В Аркаті він боровся проти гнобителів народу, і цю боротьбу він вирішив продовжити на виборах у Конир-Кокше: якщо Самена не оберуть волосним управителем, життя людей значно покращає.

Взявши з собою з близьких самого тільки Какитая, Абай вирушив у Кошбіке. Вони дісталися туди смерком наступного дня, коли віруючі проказували вечірню молитву.

Уразбай зі своїми жигітами був уже на місці.

Майже одночасно з Абаєм прибув і повітовий начальник Маковецький. Абаю треба було зустрітися з ним і поговорити. Сказавши про це Какитаю, він хотів уже йти, але перше попросив, щоб йому дали напитися. Молодий, бистроокий жигіт, наливши Абаю кумису, поквапно вибіг з юрти і щось шепнув іншому жигіту, який чекав біля дверей. Видно, за Абаєм стежили.

А в сусідніх юртах уже зібралося з півсотні розлючених аткамінерів на чолі з Саменом. У одних були в руках нагайки, в декого — короткі шокпари і навіть ножі.

— Збирається виходити! — пройшов між ними шепіт.

Самен перший вийшов з юрти. Його наздогнав Єсентай і, заслонивши своїм товстим тілом, відтіснив од інших. Потім він вирвав з Саменових рук тонкий батіг і вклав у його долоню восьмигранного нагая.

— Доки рука не буде батиром, серце не стане сміливим! — сказав він, дивлячись на Самена своїми вузькими, заплилими очима.— Добре для жигіта, коли гнів пронизує його до кісток. Хай буде з тобою дух наших предків. Не милуй ворога і себе не милуй!

Не давши Самену вимовити й слова, він підштовхнув його до Абаєвої юрти. Самен відчинив навстіж двері і ступнув уперед. Слідом за ним, тримаючи в руках шокпари і нагаї, протиснулися ще півтора десятка жигітів. Їх поява була така несподівана, що Абай розгубився. Підійшовши до Абая, який мовчки дивився на нього, Самен огидно вилаявся і додав:

— Тепер ти нарешті відчепишся від мене, чорний пес?!

І, високо піднявши нагая, щосили ударив Абая по голові. Це стало сигналом: опасистий Абай не встиг підвестись, як на нього градом посипались удари. Але знайшлося серед лиходіїв кілька чоловік, які, побачивши, що Абая хочуть забити на смерть, жахнулись і почали навмисне падати на нього, щоб прикрити його своїм тілом. Тоді інші, не дістаючи нагаями до Абая, почали бити Какитая. Якимсь чудом вирвався той з юрти і помчав до юрти повітового.

— Рятуйте! Допоможіть! — волав він по-російськи.

Але ніхто не поспішив йому на допомогу.

Через якийсь час залунали постріли: це стражники, не сходячи з місця, стріляли в повітря. Зграя хижаків разом з Саменом повтікала.

Оточений підступними ворогами, здатними на який завгодно злочин, Абай покладався тільки на свою долю. Досі вона його милувала. Але сьогодні сталося щось страшніше за смерть. Удари по голові, посмуговане нагаями обличчя — ці сліди вовчих зубів були образливі не тільки для нього самого, чесного сина казахського народу, але й для совісті й честі всіх казахів. Опритомнівши, Абай зрозумів, що з ним сталося, і з жахом прошепотів:

— Навіщо я залишився живий! Краще б мені вмерти!

Ці слова, гіркі, як отрута, він повторив багато разів:

то було єдине бажання, яке відчував тепер поет.

Коли Абай повернувся до свого аулу в Шокпак, його відразу ж навідали сусіди, знайомі і кревні родичі, до яких дійшла вість про вчинену над ним наругу. Всі, хто любив і поважав Абая, болісно переживали ганьбу, яка випала на його долю. Ніхто з них не насмілювався дивитись йому в вічі, всі вони вважали себе винними перед великою і чистою душею поета, з якої по-мерзенному поглумилися вороги.

Бліда Айгерім зустріла Абая з очима, повними сліз, допомогла йому зійти з коня, відчинила перед ним двері і йровела в юрту. Несподіване горе постарило її за кілька днів, на обличчі з’явилися тонкі риски зморщок.

Тяжко переживав страшну подію і Дармен. Зайшовши до своєї юрти, він невиразно сказав Макен про нещастя, яке спіткало Абая, і тут-таки припав до подушки, заголосив, захлинаючись від сліз.

Макен жахнулася, зойкнула, почала торсати Дармена, потім, припавши до нього, нестримно заридала. Перебиваючи одне одного, вони говорили:

— Безцінний ага, любий!

— Дорогий наш ага!

— Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!

— Краще б це зі мною сталось!..

Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.

— Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,— ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…

У ці дні в Шакпак прикочував аул Такежана — мабуть, щоб висловити своє співчуття Абаю.

Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.

— Стій! — гукнув йому Какитай.

Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.

Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав