Читати книгу - "Яр"

— Сподіваюсь, ви не пропонуватимете також зробити нову облаву й виловити втікачів? — єхидно посміхнувся лейтенант. — Бо тут ми вже чули таку пропозицію. — І він знову кивнув на Афіноґена Горобцова.

Максим скромно схилив голову. Висовувати якусь теорію на противагу своєму начальникові не входило в його наміри. Але ж лейтенант був людина твереза. Якщо кіт раз випустив мишу, то вона вдруге не так легко попадеться в його пазури. Афіноґен тут дав одвертого маху.

— Поки триватиме розслідування, — проказав лейтенант, — ви тимчасово переймете всі справи української поліції на себе.

Максим устав і коротко кивнув головою, як це було вживано в комендатурі.

— Поки що все.

Афіноґен теж підвівся, і вони з Максимом вийшли, за ними поплентав і перекладач. У кабінеті лишились тільки німці.

— Плохие дела, Максим Архипович, — сказав Афіноґен, коли вони ввійшли до своєї кімнати з вікном у двір.

— То так, — зітхнув Максим. «Мені теж доведеться не солодко, подумав він. Хто може сказати, куди приведе слідство»?

— Вы, значит, здесь сами, а я... Под команду лейтенанта Газе.

— Багато... партизанів було? — підпитав обережно Максим.

— Партизан? — протяг Афіноґен. — Вы думаєте, Максим Архипович, это были партизаны? Партизаны бы всех выпустили, а эти... только украинцев.

— Га?!

— Только украинцев! — підтвердив начальник поліції.

Максимові аж дух перехопило. То було щось не те, не могло такого бути. Як то — самих українців?

— А так. Украинцев выпустили, а русских назад в вагон, да еще и проволокой дверь закрутили.

— Як ви знаєте, що то... руські, росіяни?

— Списки видал. Двое-трое, говорят, из Яра, остальные все городские. Они и сами на допросе сказали, что те русских не выпустили.

У Максима наморочилось у голові. Значить, списки є, за списками тепер можна вдруге всіх позбирати, і кінець. І кінець...

Але Афіноґен мовби читав Максимові думки. Він одкашлявся й промовив;

— Немцы, немцы, а и те не всегда... Списки напечатали только сегодня.

— А... раніше... вчора хіба не було?

Максим ще не вірив своїм вухам, та Афіноґен підтвердив:

— То-то же и оно, что не было!

Тоді важко підвівся й, сутулячись, вийшов із кабінету. Максима раптом побив холодний піт. Він дістав з кишені хустку й утерся. І коли переляк остаточно минув, у грудях почала зринати досада й на Олега Поповича, і на Костюка, і на всіх інших. Значить, не тільки тих двох машиністів?.. Досада помалу переходила в лють, і він, не витримавши, подався до Поповича. Так оце й є його, «розумний гуманізм»? А то — не люди? Нижча раса?

Він і сам не знав, у що б вилилася їхня розмова, та Поповичів кабінет був замкнений.

Максим повернувся до себе, проминувши двері Ганни Базилевич, і сів на стілець. Тільки тепер почали пригадуватись епізоди вчорашньої операції й дивні перешіптування Костюка з Олегом.

До кабінету раз по раз уходили поліцаї й заважали зосередитися. Черговий Милитенко приніс і поклав перед ним список вартових на сьогоднішню ніч. Серед них було й прізвище Костюка. Максим сердито пошпурив папірець, аж він звився в повітря й почав зиґзаґами сідати додолу. Двері знову відчинились, і на порозі став Костюк. Притиснувши двері задом, він підморгнув Максимові:

— Як спалося, шефе?

— Ти чого прийшов? — ошкірився на нього Максим.

— На роботу, — бадьоро захрипів Костюк.— А тоді думаю, дай, думаю, зайду поздоровкаюсь.

Максим тим-таки тоном кивнув йому:

— То й іди собі на роботу.

І відвернувся. Костюк зміряв його збентеженим поглядом і, хмикнувши, вийшов з кабінету.

Максим устав, підняв з долу папірець і підписав його. На стінному годиннику була третя. Замкнувши кабінет і повісивши ключ на табло біля чергового, він спроквола потягся додому.

Батька десь не було, мати втирала почервонілі очі.

— Максимочку, ти ж казав, а її досі нема...

Вона говорила про Марію, і Максим стомлено відмахнувся:

— Не пропаде ваша Марія. Прийде.

— Еге?

— Кажу ж!

Мати присмирніла.

— Борщу всипать?

— Си-ипте.

Максим думав про сестру. Йому було соромно, що він купив її свободу такою нечесною ціною. Скільки ж тих нещасних кацапів лишилося у вагонах?

До столу підсіла мати й почала дивитися, як він бовтається в борщі. Максим знав, що стара зараз почне знову розпитувати, з доброго дива б отак не сіла поряд. І не помиливсь. Але вона не питала про доньку.

— Приходив Єсохвад...

Максим з несподіванки хлюпнув борщем на стільницю.

— Коли?

— Та сьогодні ж, раненько. Я всипала йому розігрітої картоплі, хай, думаю, старець Божий попоїсть. Він таки попоїв, а тоді й каже: «Явдошко-Явдошко, гарний у вас хлопець». — «А шо?» — кажу. А він тіки рукою махнув. «Була, — каже, — в нас балачка з ним». — «Коли?» — кажу. А він каже: «У п'ятницю приходив». Я кажу: «Що ж то за балачка?», ну він не сказав.

Максим одіклав ложку, страва більше не лізла йому в рот. Закрутилося таке, що не знаєш, як і розкручувати, замлоїлася