Читати книгу - "Пташиний спів"

— Кілька разів таке ім’я згадувалося. Я подумала, що це його колишня дівчина.

— Це моя мати. А Жанна — її старша сестра.

Елізабет круглими від подиву очима дивилася на Франсуазу.

— Тобто Grand-mère насправді мені не бабуся?

— Біологічно ні. Але у будь-якому іншому сенсі — так. Вона виховала мене, і вона любила мене як свою власну дитину. До війни твій дід якийсь час жив у домі однієї родини, і там у них з Ізабель спалахнуло кохання. Вони вдвох втекли. Та коли вона дізналася, що завагітніла, то пішла від нього, а трохи пізніше повернулася до свого чоловіка. Через кілька років, під час війни, твій дід у Ам’єні зустрів Grand-mère. Вона влаштувала їм з Ізабель зустріч, але сестра примусила її пообіцяти, що Стівен не дізнається про дитину.

— Про дитину — тобто про тебе?

— Саме так. Якийсь не дуже розумний прийом — не знаю. Може, вона просто не хотіла завдати йому болю. Так що про мене він не знав майже до самого весілля з Жанною. До Жанни мене відправили з Німеччини — я жила там, бо моя справжня мати померла. Від грипу.

— Від грипу? Не може бути!

Франсуаза похитала головою.

— Так і було. Була епідемія, одразу після війни. Тоді в Європі загинули мільйони людей. Ізабель завжди казала, що коли з нею щось станеться, Grand-mère про мене подбає. Коли Ізабель вперше мала їхати до Німеччини з чоловіком, у якого була закохана, вона домовилась про це з сестрою. Вона закохалася у німця на ім’я Макс.

— А хіба він не захотів, щоб ти лишилася з ним?

— Мабуть, ні. Після війни він був дуже хворий. Він і сам помер невдовзі після Ізабель. Та і я ж була не його дитиною, власне.

— І тебе виховували Стівен та Жанна — як свою дитину?

— Саме так. Grand-mère була чудовою жінкою — вона справді стала для мене другою матір’ю. У нас була дуже щаслива родина.

Офіціант приніс наступні страви.

— Тебе це бентежить? — запитала Франсуаза після паузи. — Для тебе ж це не має великого значення? Мені завжди було все одно. Якщо люди справді люблять одне одного — а ми любили, — то такі подробиці не мають значення. Любов важливіша за те, хто кого народив з біологічної точки зору.

Елізабет на якусь мить замислилася.

— Так, думаю, ти права. Мені треба трохи часу, щоб це обдумати, але це точно мене не турбує. Розкажи краще про свого батька. Він був щасливий?

Франсуаза підняла брови та глибоко вдихнула.

— Ну, що ж... це складно. Після війни він два роки не розмовляв.

— Що, зовсім? Ані слова?

— Ані слова. Ну, може одне — йому, мабуть, довелося казати «згоден», коли вони одружувалися. Може, ще кілька слів — щоб залишитися живим. Але я тоді жодного разу нічого не чула від нього. І Grand-mère теж казала, що два роки минули в тиші. Вона розповідала про те, як він уперше знов заговорив. Якось вранці, під час сніданку, він встав та посміхнувся. І сказав: «Увечері поїдемо у театр, в Лондон. В обід сядемо на поїзд». Я не могла повірити своїм вухам. Мені тоді було дев’ять.

— Ви тоді жили в Англії?

— Так, у Норфолці.

— І після цього з ним усе стало добре?

— Ну... йому стало краще. Він говорив зі мною, був дуже добрий до мене. Насправді він балував мене. Але здоров’я у нього було погане.

— А він говорив про війну?

— Ні, ніколи. Ані слова. Grand-mère казала, що від завершення війни вони завжди вдавали, що цього ніколи не було.

— А коли він помер?

— Незадовго до того, як я вийшла заміж за твого батька. Йому було лише сорок вісім. Він так і не відновив сили — як і багато чоловіків з його покоління.

Елізабет хитнула головою.

— Усього за кілька років до мого народження.

— Так, — сумно підтвердила Франсуаза. — Шкода, що він так тебе і не побачив. Мені так хотілося б, аби він дожив до того дня. Я думаю, він... він став би щасливіший у душі.

Елізабет опустила очі в тарілку.

— A Grand-mère? Як вона з цим давала раду?

— Вона була чудовою жінкою. І дуже його кохала. Доглядала його як мати. Саме вона була героїнею усієї історії. Ти ж пам’ятаєш її?

— Пам’ятаю, — збрехала Елізабет. — Звичайно, пам’ятаю.

— Вибач, — Франсуаза притисла серветку до очей та на хвилину замовкла. — Я не збиралася плакати на людях. Вибач, Елізабет, не хотіла зіпсувати твоє свято. Для неї це теж було б дуже важливою подією.

— Все добре, — заспокоювала її Елізабет. — Добре... Тепер все добре.

Впродовж літніх місяців Елізабет відвідувала