Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Коли я піднявся на неприступні верхів’я імені Ґермант, а потім спустився по схилу особистого Оріаниного життя і знайшов там усе ті самі знайомі імена Віктора Гюго, Франса Гальса і — леле! — Вібера, то був вражений так само, як був би вражений мандрівник, який, гадаючи, ніби в необстеженій долині Центральної Америки або Північної Африки він спостерігатиме дикі звичаї (а гадати так його змусили географічна віддаленість і екзотична термінологія флори), нараз, за куртиною зі здоровецьких алое чи мансенілли виявляє (іноді навіть віддалік від руїн римського театру чи колони, присвяченої Венері), що тубільці читають «Меропу» або «Альзіру». І ця близька мені культура дукині Ґермантської, з якою та, стоячи так далеко, так осібно і незрівнянно вище від знайомих мені освічених дам з буржуазії, силкувалася безкорисливо, без острог честолюбства, опуститися до рівня тих, із ким її стежки ніколи б не схрестилися, ця культура мала щось достохвальне, майже зворушливе у своїй безцільності, щось подібне до ерудованосте в фінікійських старожитностях, виявленої в державного мужа чи лікаря.

— Я могла б вам показати одну його прегарну річ, — ґречно сказала мені дукиня Ґермантська, маючи на увазі Гальса, — найкращу його, як запевняє багато хто, роботу, я одідичила її по німецькій кузині. На жаль, вона за ленним правом належить замкові. Ви знаєте, що це означає? Я теж не знаю, — сказала Оріана — вона при кожній нагоді збиткувалася (гадаючи, що це по-сучасному) з давезних звичаїв, тоді як у ній сиділа несвідома і незламна прихильність до них. — Я тішуся, що ви бачили моїх Ельстірів, але я раділа б іще більше, якби могла почастувати вас моїм Гальсом, саме отим «феодальним» образом.

— Я його знаю, — озвався князь Фон, — раніше він був власністю великого князя Гессенського.

— Власне, його брат оженився з моєю сестрою, — сказав дук Ґермантський, — а його мати доводиться сестрою у перших Оріа-ниній матері.

— А що тичеться Ельстіра, — додав князь Фон, — то дозволю собі зауважити (хоча я не маю думки про його полотна, бо не бачив їх), що, хай цісар і дихає на нього тяжким духом, це не уймає цісареві чести. У цісаря кебети — двоє клало, а третій топтав.

— Так, я двічі обідала вкупі з ним, першого разу в тітки Саган, другого — в тітки Радзивіллової, і мушу сказати — людина він прецікава. Його хоч прив’яжи, то одгризеться. Але він має в собі щось потішне, «викохане», — останнє слово дукиня вимовила з притиском, — схоже на зелену гвоздику, себто щось таке, що мене вражає, але аж ніяк не захоплює, щось таке, що дивує тим, як його можна було викохати, тільки, як на мене, ліпше було б коло нього й не заходжуватися. Маю надію, я вас не шокую?

— Цісареві ума не позичати, — провадив князь, — він просто кохається в мистецтві; смак у нього, власне, бездоганний, він ніколи не хибить. Якщо якась річ гарна, він схоплює це з першого погляду, і вона стає йому ненависною. Якщо він чогось не терпить, знайте — ця річ чудова.

Усі всміхнулися.

— Ви заспокоїли мене, — сказала дукиня.

— Я б охоче порівняв цісаря, — провадив князь, — з одним старим берлінським аркеологом (князь часто вживав слова археолог, але вимовляв його неправильно). Побачивши старезні ассирійські пам’ятки, аркеолог плаче. Але якщо це сучасна підробка, а не справжній антик, то він не плаче. І от як хочуть дізнатися, чи це справжній антик, його несуть до старого ар-кеолога. Якщо він плаче, його купують для музею. Якщо ж очі в нього сухі, річ повертають у крамничку, а крамаря тягнуть до суду. Так ось, щоразу, як я обідаю в Потсдамі й цісар мовить: «Князю, подивіться, це геніально», я записую названу ним річ, а оглядати її не йду, зате як він вергає громи й блискавиці на якусь виставку, я при нагоді біжу на неї.

— Чи Норпуа справді обстоює англо-французьке зближення? — спитав дук Ґермантський.

— А вам що до того? — спитав з нехіттю і ледь ущипливо князь Фон, який не зносив англійців. — Англійці такі дубоголові! Якщо вони й можуть чимось вам прислужитися, то принаймні не як військова сила. Про них можна судити з тупости їхніх генералів. Мій друг балакав недавно з Ботою. Знаєте, хто се? Ватажок бурів. Бота сказав так: «їхнє військо — це щось непомисльне. Англійців я радше навіть люблю, але хай пан ось над чим задумається: я простий муиіик, а в кожній сутичці задавав їм тюжки. І в останньому бою, під натиском удвадцятеро дужчого ворога, стало мені непереливки, а завершилося все тим, що я взяв у полон дві тисячі душ. Але ж я командував мушицьким військом, а от як колись цим бецманам доведеться помірятися силою з правдивою армією європейською, страх бере, що з ними станеться тоді!» Зрештою ви їхнього короля знаєте не гірше за мене, його вважають за велику людину в Англії.

Я слухав через верх ці оповідки в дусі тих, якими маркіз де Норпуа частував мого батька; вони не давали ніякого покорму для моїх улюблених мріянь; а якби навіть покорм у них і був, він мав би бути куди гострішим, аби я міг жити внутрішнім життям у вищому світі, де я дбав лише про шкіру, про чепурну зачіску, про пластрон сорочки, коротше, де я не міг насолоджуватися тим, що мене радувало в житті.

— А я з вами незгодна! — заперечила дукиня Ґермантська, вона вважала, що німецький князь нетактовний. — Як на мене, король