Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Я нічого не відповів. Він вів далі: «О, який же нещасний батько, що ніжно любив сина, нічого не жалів для достойного його виховання і бачить врешті-решт перед собою шахрая, який ганьбить його! Можна втішитися в ударах злої долі; час стирає їх, і горе лагідніє; але де ліки від лих, які посилюються день у день, проти розпусти сина порочного, що втратив усяке почуття честі? Ти мовчиш, нещасний, – додав він. – Погляньте на удавану цю скромність, на цю лицемірну лагідність: можна подумати, що бачиш перед собою гідного представника нашого роду!»

Хоча я мусив визнати, що заслужив на більшість образливих докорів, мені здалися вони все ж надмірними. Я дозволив собі в простих словах викласти свою думку.

«Смію запевнити вас, добродію мій, – сказав я, – що скромність моя анітрохи не удавана: вона природна для людини з порядної сім’ї, що почуває безмежну повагу до батька свого, особливо ж до батька розгніваного. Не претендую видавати себе за гідного представника нашого роду. Визнаю, що заслужив на докори ваші; але заклинаю вас, не будьте такі суворі й не дивіться на мене як на найзапеклішого негідника. Я не заслужив такого жорстокого вироку. Любов – причина всіх моїх помилок, ви це знаєте. Фатальна пристрасть! Овва! невже не відома вам уся сила її, і чи може так бути, щоб кров ваша, яка тече і в моїх жилах, ніколи не палала тим же почуттям? Любов зробила мене занадто ніжним, занадто пристрасним, занадто відданим і, можливо, занадто догідливим щодо бажань чарівливої коханої; такі мої злочини. Чи ганьбить вас хоч єдиний із них? Милий татусю, – додав я ніжно, – пожалійте хоч трохи сина, який до вас завжди був сповнений поваги та любові; який не відрікся, як думається вам, ні від честі, ні від обов’язку і який заслуговує в тисячу разів більшого співчуття, ніж можете ви собі уявити». Закінчуючи свою промову, я розплакався.

Отче серце є найдосконаліше творіння природи: вона володарює над ним, так би мовити, як добра цариця, й управляє всіма його проявами. Батько мій, що був, окрім цього, людиною розумною й тонкою, такий був зворушений напрямом, якого надав я своїм виправданням, що не в змозі був приховати від мене зміни у своєму настрої. «Ходи, мій бідолашний сине, – сказав він, – ходи сюди, в мої обійми: мені жаль тебе». Я обійняв його, а по його обіймах міг судити про те, що відбувалося в його серці. «Що ж зробити для твого звільнення? – знову заговорив він. – Повідай мені про всі справи твої без приховування».

Зважаючи на те, що у вчинках моїх, врешті-решт, не було нічого занадто ганебного для мене, хоч би в порівнянні з пустощами певної світської молоді, й позаяк у наш час не вважається ганебним мати коханку, так само як і вдаватися до деякої спритності рук у грі, я щиросердо розповів батькові всі подробиці життя мого. Зізнання в кожній провині я прагнув супроводжувати прикладами з життя людей знаменитих, аби послабити тим свою провину.

«Я живу з коханкою, – говорив я, – не повінчаний із нею; герцог такий-то утримує двох на очах усього Парижа; пан такий-то упродовж десяти років має коханку, якій вірний більше, ніж дружині. Дві третини знатних людей Франції за честь вважають мати коханок. Я шахраював у грі; маркіз такий-то і граф такий-то не мають інших джерел доходу; князь такий-то і герцог такий-то стоять на чолі зграї рицарів того ж ордену». Що стосується зазіхань моїх на гаманці обох Г*** М***, то я міг би довести, що і в цьому в мене були попередники, але честь не дозволила мені зганьбити разом із собою всіх тих осіб, яких я міг би навести як приклад, а тому я благав батька пробачити мені цю слабкість, пояснивши її двома нездоланними пристрастями, що опанували мене: жадобою помсти і любов’ю.

Він просив мене вказати, як найскоріше домогтися мого звільнення, притому так, щоб уникнути розголосу. Я повідомив його про добре ставлення до мене начальника поліції. «Якщо ви зустрінете які-небудь перешкоди, – сказав я, – вони не можуть іти ні від кого, крім двох Г*** М***; тому, вважаю, вам слід було б побачитися з ними». Він обіцяв мені це.

Я не наважився просити його поклопотатися за Манон. Причиною цього не був брак сміливості, але боязнь обурити його таким проханням і поселити у його душі які-небудь згубні для неї і мене наміри. Я дотепер не відаю, чи не принесла мені ця боязнь найбільших нещасть, перешкодивши мені налаштувати батька на її користь і вселити йому сприятливу думку про нещасну мою коханку. Можливо, і цього разу я збудив би його співчуття. Я б застеріг його не довіряти тому враженню від старого Г*** М***, якому він занадто легко піддався. Хто знає? Зла доля, можливо, в корені обрубала б усі мої спроби; але я принаймні звинувачував би у своєму нещасті лише долю і жорстокість ворогів моїх.

Покинувши мене, батько попрямував до пана де Г*** М***. Він застав у нього також його сина, якого мій гвардієць чесно відпустив на свободу. Я так і не дізнався про подробиці їх бесіди; але мені неважко було судити про неї за фатальними її наслідками. Вони пішли разом, обидва батьки, до начальника поліції, в якого просили двох милостей: по-перше, випустити мене негайно з Шатле; по-друге, ув’язнити Манон довічно або ж вислати в Америку. Якраз у той час почали відправляти усіляких волоцюг на Міссісіпі. Начальник поліції дав слово відправити Манон із першим же кораблем.

Пан де Г*** М*** і батько мій з’явилися відразу ж до мене зі звісткою про мою свободу. Пан де Г*** М*** ввічливо попросив у мене вибачення за минуле і, привітавши мене з таким чудовим батьком, переконував надалі користуватися його порадами та прикладом. Батько наказав мені вибачитися перед Г*** М*** в уявній образі, завданій мною його сім’ї, і подякувати за сприяння моєму звільненню.

Ми вийшли всі разом, ні словом не згадавши про мою кохану. У їх присутності я не посмів навіть замовити про неї слово охоронцям. На жаль, моє прохання було б