Читати книгу - "Сповідь"

Жан-Жак Руссо

Сповідь

Частина перша

Книга перша

1712–1728

Intus, et in cute.[1]

Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників. Я хочу показати собі подібним людину в усій справдешності природи, і такою людиною буду я сам.

Лише я знаю власне серце і знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрічав, і смію думати, що відрізняюся від усіх людей, котрі живуть нині. Якщо я і не кращий за інших, то принаймні інакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якій був я вилитий, можна буде міркувати, лише прочитавши ці рядки.

Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цією книгою в руці. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав і чим був. Я однаково щиро розповів і про добрі свої справи, і про лихі. Я не приховав нічого поганого, не додав нічого хорошого, а як десь і підбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватістю. Я мав за істину те, що мені такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нікчемним і негідним, коли учиняв негідно, добрим, великодушним і високим, коли учиняв добре, я відкрив свою душу такою, якою її бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незліченний натовп подібних мені, о Всевічний, і хай вони вислухають мою сповідь, хай плачуть про мою негідність і червоніють за мої слабкості. Хай кожен з них так само щиро відкриє своє серце біля узніжжя Твого трону, і хай бодай один наважиться сказати Тобі: «Я кращий, ніж той чоловік».[2]

Я народився в Женеві, 1712 року від громадянина Ісаака Руссо і громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маєтку, поділеного між п’ятнадцятьма дітьми, і жив лише зі свого годинникового ремесла, в якому був справді великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум і красу. Не без труднощів домігся батько її руки. Їхнє взаємне кохання почалося майже одночасно з їхнім життям, змалечку вони гуляли разом вечорами під каштанами Женеви і в десять років стали нерозлучні. Обоє вони, з природи ніжні й чутливі, чекали лише на пробудження взаємного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, і тоді кожен віддав своє серце тому, що відкрилося йому назустріч. Доля, здавалося, стояла на заваді їх коханню, та насправді лише заохочувала його. Не зумівши домогтися руки милої, юний закоханий умирав з горя, і вона порадила йому поїхати геть, аби забути її. Він повернувся зі своїх мандрів ще дужче закоханим, ніж раніше. Кохана залишилася вірна йому й зустріла його з ніжністю. Після такого випробування їм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило їхнє присягання.

Габріель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що її брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, і за один день зіграли два весілля. Отже, мій дядько був чоловіком моєї тітки, а їхні діти стали мені двічі двоюрідними. При кінці року в кожної пари народилося по дитині; потім знов довелося розлучитися.

Дядько Бернар був інженером і подався служити до Імперії та Угорщини, де правив принц Євгеній. Він відзначився при облозі Белграда. Батько мій, після народження мого єдиного брата, був запрошений до Константинополя, де став годинникарем у сералі. За його відсутності краса, розум і таланти моєї матері привертали до неї багатьох залицяльників. Одним з найревнивіших був пан де Ля Клозюр, француз. Мабуть, почуття його були глибокі, бо й тридцять років по тому, говорячи зі мною про неї, він починав хвилюватися. Мою матір оберігала від нього не лише доброчесність, а й ніжна любов до чоловіка. Вона поквапила батька з поверненням: він кинув усе й повернувся. Сумним плодом цього повернення і став я. Хворобливий і слабкий, я з’явився на світ через десять місяців. Я коштував життя своїй матері, і моє власне народження стало першим з моїх нещасть.

Не знаю, як батько пережив цю втрату, але знаю, що він так ніколи й не знайшов розради. Йому здавалося, що він бачить її в мені, але він не міг забути, що я ж і відібрав її в нього; коли він цілував мене, з його зітхань і судорожних обіймів я відчував, що до цих пестощів домішується й гіркий жаль, роблячи їх ще ніжнішими. Коли він хотів поговорити зі мною про матір, я відповідав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – і самі ці слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив він зі стогоном, – поверни її мені, утіш мене, заповни порожнечу в моїй душі. Хіба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моїм сином?» Він помер через сорок років після її кончини на руках своєї другої дружини, але з ім’ям першої на устах і з її образом в серці.

Ось які люди дали мені життя. З усіх небесних дарів, що дісталися їм, вони передали мені лише чутливе серце, але цей дар, що був їхнім щастям, став для мене нещастям усього життя.

Народився я вмираючим, мене майже і не сподівалися зберегти. Я приніс у собі зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дає мені передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокіше інакше. Одна з батькових сестер урятувала мене своїм турботливим доглядом. Тієї миті, коли я пишу ці рядки, вона ще жива; у вісімдесят років вона доглядає чоловіка, який молодший за неї, але виснажений пиятикою. Люба тітонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, і дуже засмучений, що не можу на схилі ваших днів віддячити ніжними турботами за ті піклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жакліна теж іще жива, дужа і здорова. Руки, які відкрили мені очі при народженні, закриють мені їх після смерті.

Я навчився почувати раніше, ніж думати, – це спільна людська доля. Я пізнав її на собі, як ніхто інший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести років. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про своє враження від першого читання: саме тоді я почав усвідомлювати себе. Матір моя залишила таку-сяку бібліотеку, і якось після вечері ми з батьком почали