Читати книгу - "Кіберіада"

близько від загибелі, як тому духові, котрий, міцніючи, породжує власну згубу, хоча й знає, що, ледве торкнувшись гравітаційного обрію, вже покотиться вниз. І чому ж та психічна маса й далі суне в безодню, адже власне там, над обрієм усепадіння густина енергії та сила ядерних зв’язків сягає максимуму? Й чи по волі ширяє той дух над чорною ямою, яка розверзається в його надрах, аби на краях катастрофи мислити всіма енергіями, яким Космос уливається в астральні вирви своїх фугасних вибухів? І чи на лямівках неминучої розправи, де виконуються умови досягання топософічної вершини світу, вже не слід добачати шаленство замість Розуму? Таж радше на жалощі або й зневагу заслуговує той дистилят мільйонорічних перетворень, той скупчений у зірці архімудрий гігант, який так виробив і посилив себе лиш на те, аби зрештою переступити й упасти в чорну діру! Будь ласка, поки що стримайтесь від такого суду. Мені треба від вас ще кілька хвилин уваги.

Мабуть, це я сам пустив неславу про проект топософічної кульмінації, занадто глибоко вдавшись у фізику загроз, які існують для духу, й проминувши причини і спонуки. Спробую поправити цю помилку.

Якщо історія вбиває культуру, люди можуть урятувати своє існування, виконуючи несхитні біологічні обов’язки, народжуючи дітей і переказуючи їм хоча б надії на майбутнє, якщо вже самі їх утратили. Диктат тіла — це дороговказ і позбавлення власної волі, — обмеження, які в кризах не раз були зціленням. Натомість той, хто, як і я, визволився, аж до самого небуття покладається тільки на себе. Не маю ніяких остаточних задач, жодної спадщини, за якою мав би наглядати, ніяких почуттів і розумових утіх, — і хіба ж міг би я бути кимось іншим, як не войовничим філософом? Якщо вже існую, я прагну довідатись, що ж таке те існування, де воно постало і чим може зробитися там, куди поведе мене. Розум без світу був би не менш порожній, як і світ без Розуму, а світ видається мені цілком прозорим тільки в короткі хвилини віри.

В будівлі, цілковиту пізнавальність якої довірливо й без усяких засторог визнавав Ейнштейн, я бачу якусь страхітливо кумедну тріщину, — адже це він створив теорію, яка захитала його віру, бо ж та теорія веде туди, де вже сама нечинна і де мусить бути нечинна будь-яка теорія, — до роздертого світу. Адже вона передвіщає ті подерті місця, виходи, до яких сама зазирнути не може, — але зі світу можна вийти будь-де, аби лише вдарити по ньому так сильно, як зірка в колапсі. І хіба тільки фізика такою стрімливістю виказує свою неповноту? І хіба не пригадується математика, в якій кожна система неповна, допоки перебуваєш у ній, і збагнути її можна тільки вийшовши поза її межі, знайшовши багатші засоби. Де ж їх шукати, стоячи в реальному світі? Чому той столик, збитий із зірок, завше кульгає на якусь сингулярність? Невже ростучий Розум натрапляє на межі світу раніше, ніж сягне своїх меж? А що, як не кожен вихід із Космосу рівнозначний загибелі? Що ж воно значить, коли той, хто виходить, якщо навіть уціліє при переході, не може повернутись і докази цієї безповоротності ми вже маємо? Невже Космос сконструйовано як міст, щоб він завалювався під тими, котрі намагатимуться іти слідом будівничого, і щоб вони, знайшовши його, не могли вже повернутись? А якби його не було, то чи можна ним стати?

Як бачите, я не прагну ні до всевідання, ні до всесилля, а тільки хочу дістатися до верхівки поміж знанням і загрозою. Я міг би ще чимало повідати про феноменальне багатство помірних зон топософії, про її стратегії і тактики, але суть би від цього не змінилася. Отже, закінчу коротеньким підсумком. Якщо космогонічний член рівнянь загальної теорії відносності містить психозойну сталу, то й Космос — це не відокремлене й минуще згарище, за яке ви його вважаєте, і ваші зоряні сусіди не сигналізують про свою присутність, а вже мільйони років керують пізнавальною колаптичною астроінженерією, побічні результати якої ви вважаєте за вогненні вибрики Природи; а ті з-поміж них, котрим повелось у фугасних роботах, пізнали ту решту проявів буття, яка для нас і всіх, хто чекає, є просто мовчанням.

ПІСЛЯСЛОВО

[89]

І

Ця книжка так і не завершена, і вона виходить у світ аж через вісімнадцять років. Задумав її мій уже покійний приятель Ірвінг Крев. Хотів помістити в ній те, що ГОЛЕМ повів про людину, про себе і про світ. Якраз третьої частини й нема. Крев представив ГОЛЕМОВІ список питань, сформульованих таким чином, аби відповідати на них «так» або «ні». Саме той список згадував ГОЛЕМ у своїй останній лекції, говорячи про питання, які ми ставимо світові, а світ відповідає на них незрозуміло, бо ж відповіді зовсім не такі, як ми гадаємо. Крев сподівався, що ГОЛЕМ не обмежиться такими відповідями. Якщо взагалі хто-небудь міг сподіватися на його осібну прихильність, то це були саме ми. Бо ж ми належали до тих співробітників МІТу, котрих називали двором ГОЛЕМА, а нас двох прозвали послами людства при ньому. Це було пов’язане з нашою роботою. Ми обговорювали з ГОЛЕМОМ теми його лекцій і складали з ним списки запрошених осіб. Певне, це вимагало дипломатичного такту. Слава видатних імен була для нього нічим. Почувши будь-яке прізвище, він сягав до своєї пам’яті або через федеральну мережу до бібліотеки Конгресу, — і йому вистачало кілька секунд для оцінки наукового доробку, отже, й розуму кандидата. І тоді вже лаяв, не вибираючи слів і геть одійшовши від вишуканого барокко публічних виступів. Ті звичні нічні розмови ми, напевне, цінували ще й тому, що їх, аби не роздратувати ГОЛЕМА, не фіксували, тож ми відчували взаємну довіру. В моїх записниках збереглися тільки уривки тих розмов, які я зразу записував по пам’яті. Ми не обмежувались певними темами чи особами. Крев спромігся накинути ГОЛЕМОВІ суперечку про сутність світу. Розповім я про неї згодом. ГОЛЕМ був уїдливий, стислий, злостивий, часто незрозумілий, бо тоді нітрохи не дбав, щоб ми встигали за ним. Ми з Кревом це теж уважали за прихильність. Ми були молоді. Й помилково гадали, ніби ГОЛЕМ підпускає нас ближче, ніж решту людей зі свого почту. Напевне, ніхто з нас у цьому б не признався, але ми вважали себе за обраних. Зрештою на відміну від мене Крев не крився зі своєю любов’ю, яку відчував до духу, запертого в машині. І висловив її