Читати книгу - "І будуть люди"

— Яке це має відношення...

— Пряме, товаришу Федоре, пряме... Від кого себе партія очищає? Від класово ворожих елементів, від колишніх поміщиків, куркулів, попів, білогвардійців та їхніх синків, що внаслідок притуплення нашої пильності зуміли про-

лізти...

— Це я проліз? Я?..

— Ну, нащо так? Ніхто ж тобі цього не каже.

— Та де ж у чорта не каже, коли прямо говорять!

— Ну, я ж цього не кажу, — з досадою мовив Ляндер: ні, з ним таки неможливо нормально розмовляти! Скільки часу минуло, пора б уже й відучитися від фронтових звичок!

І Соломон уже лагіднішає, починає вмовляти розпаленого Федора:

— Ось послухай сюди. Тільки помовчи, дай мені слово сказати. Хто твій тато? Служитель... е-е, релігійного культу... А хто твоя дружина? Дочка куркуля і сестра куркуля. Ясна картина.

— Кому це ясна? — питає похмуро Федько; він уже не кричить, тільки люті вогники спалахують у чорнющих очах та попід шкірою на вилицях ворушаться сталеві жовна.

— Всім... Усім отим, що голосуватимуть: вичистити тебе із партії чи залишити.

— Це що ж виходить: і мене треба вичистити?

— Про тебе, Федоре, не може бути й мови, — заспокоїв товариша Соломон. — Ти мені — друг, а друзів я ще ніколи не лишав у біді. Думаєш, Ляндер забув, як ти на отих зборах його захищав. Як Гінзбургові та його прибічникам правду у вічі різав?.. Ні, Ляндер такого не забуває! Хто за Ляндера, той може спати спокійно. Ось моя рука на тім, Федоре!

— Що ж я маю робити?.. Перед отими сопляками, що й пороху не нюхали, виступати? Просити, щоб простили за класово ворожу колиску?

— От ти знову за своє! Скільки разів я тобі говорив: не можна все рубати з плеча! Розумніше треба, розумніше... Ти газети читаєш?

— Читаю.

— Погано читаєш?

— А ти звідки знаєш?

— Бо уважно читав би, вже давно порятунок для себе знайшов би. Ну, та дякуй долі, що в тебе є друг. Ось на, почитай, спеціально для тебе вирізав...

Ляндер відсуває шухляду, дістає папку, подає Федькові акуратно вирізаний чотирикутник газетного паперу.

— Тут про мене, чи що?

— Читай, читай — потім питатимеш!

Федько зацікавлено бере оту вирізку, читає промовистий заголовок: «Зрікаюся батьків».

«Я, Павло Микитович Маляр, син куркуля Маляра, назавжди зрікаюся своїх батьків. В той час, коли вся трудяща людність під проводом Компартії творить велетенське будівництво соціялізму, нещадно бореться зі своїм класовим ворогом, я бажаю бути рівноправним громадянином республіки, працювати віддано на користь соціялізму, але спадщина батьків кида на мене тінь ворога Радвлади. Я прохаю всю громадськість зняти з мене пляму сина куркуля та не рахувати мене членом двору своїх батьків».

Світличний гидливо відклав папірець, ще й витер долоню.

А Ляндер знову поліз до шухляди, дістав чистий аркуш паперу, поклав перед Федором, підсунув ручку й чорнило:

— Пиши.

— Що писати?

— Пиши, я продиктую.

Аж тепер догадався Федько, що пропонує йому Соломон. Стиснув ручку так, що аж тріснула, запитав, дивлячись на Ляндера звуженими од гніву очима:

— А жінку куди? Олесю теж сюди вписувати?

— О, знову розсердився! — аж руками розвів Ляндер. — Ну що мені з тобою робити?

— Ти не крути — про дружину скажи!

— Що дружина? Що дружина?.. — почав уже сердитися Соломон. — Що вона не зможе без тебе трохи пожити?.. Зроби про людське око із нею розлучення, кудись відішли... А забудуть — хто тобі заборонить повернути назад?

— Слухай, Соломоне, ти був хоч раз битий? — враз сказився Федько.

Обернувся, зачепився за крісло. Стусонув щосили ногою — крісло так і полетіло під стіну — пішов до виходу. Шарпонув на себе двері і вже з-за порога, повернувшись до Соломона розлюченим-червоним обличчям, обклав його такою добірною лайкою, що аж застогнали шибки.

Ляндер ще довго ловив ротом повітря після того, як зник Федько. Тремтячими руками налив у склянку води, жадібно випив.

Звів догори очі — зустрівся поглядом із портретом. З новим володарем Ляндерових дій і помислів, якому він служитиме вірою й правдою.

Спершу Ляндер довго вибирав, довго вагався, кого тут повісити. Та коли прочитав одного разу в центральній газеті перед прізвищем Сталіна «вождь світового пролетаріату», уже не вагався. Замовив портрет місцевому художникові, що саме сидів у в’язниці. Не за якісь там ворожі дії — за дурний язик.

Коли цього літа під час відпустки начальника ДПУ завгосп заходився білити його кабінет, то йому малярів замало здалося — запросив і художника.

Художник, молодий, із вихрястою рудою чуприною, відомий на всю Хоролівку не так своїми картинами, як гострим язиком, постарався на славу: по темно-синьому тлі пустив золотий дощ, ще й завершив розкішним бордюром із троянд. Троянди були як живі, наче щойно зірвані, і всі працівники управління хвалили художника. На цей час повернувся з Кавказу і Ляндер.

У супроводі завгоспа, малярів і художника зайшов до кабінету. Оглянув стіни, затримався поглядом на бордюрові.

— А це що? — запитав строго.

— Троянди, — поспішив пояснити завгосп. — Троянди, розочки...

— Розочки! — перекривив його Ляндер. — Ви що ж собі думаєте: тут клуб чи ДПУ? Де строгість?.. Строгість, питаю!..

Розгублений завгосп повернувся до художника, а той, в самісіньке серце вражений несхвальним відгуком Ляндера, їдко відповів:

— Пробачте, товаришу начальник, не догадалися. Треба було шибениці замість троянд!

І хоч потім кусав себе за лікті, та вже було пізно.

Отож його, вже обстриженого, присмирілого та упокореного, викликав Ляндер і наказав намалювати портрет товариша Сталіна.

Довго підбирали фото, щоб із нього малювати портрет. Оті, що друкувалися в газетах, не годилися. Там Сталін усміхнений, очі в нього добрі, батьківські.

А хто навпроти портрета сидітиме?

— Суворості побільше, суворості! — вимагав Ляндер.

І художник таки догодив, постарався на славу.

Висить тепер портрет Сталіна в Ляндеровому кабінеті як втілення нещадної суворості: важкі чавунні вусища, крем’яне підборіддя, шорстке, немов із дроту, волосся, френч, наче панцир. І холодні, свинцевою підозрою налиті очі. Бездушним, нещадним металом віяло від кожної риси портрета. Навіть у самого Ляндера, поки звикнув, не раз пробігали мурашки по спині. А що ж уже казати про тих, що сиділи не під портретом, а навпроти!

Чи про отаких, як Світличний, що саме розплачується за своє класове вороже походження?

— Комісія пропонує Світличного Федора Олексійовича за тісний зв’язок із класовим ворогом, за пияцтво і моральний розклад і як такого, що сам є класово чужого походження, з партії вичистити! — оголошує голова зборів по чистці. — Хто «за» — прошу піднести руки!

Федір стоїть біля столу в переповненім клубі міліції, стоїть блідий як смерть, правою рукою опирається на стіл, а пальцями лівої все намагається розстебнути комір гімнастерки. Дивиться в зал — не бачить нічого, гойдається перед ним лише море розмитих облич, наче крізь вату