Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Фотографій чоловіка до одруження немає?

— Старих не залишилося. Вони зберігаються у свекрухи.

— Чому?

— Тому, що ми не дуже сумували за минулим...

Перегорну сторінку,— і щоразу передо мною інша епоха.

Та завжди найбільше місця займають її портрети. Видно, зниклий чоловік здавна захоплювався фотографуванням — усі вони виконані в так званому художньому стилі з використанням незвичайних ракурсів. Однак мене дратувало не стільки це, як її викличні пози. Обличчя жінки, що зосереджено чепуриться перед дзеркалом. І в той же час обличчя жінки, що напевне згадує про іншу людину, спрямувавши погляд кудись у далечінь, опустивши в задумі вії, і всміхається, злегка розтуливши губи. Та ще більше мене вразив силуетний знімок, на якому крізь сорочку проглядали обриси її тіла. Дивна жінка! Зрештою, запитання треба поставити так: він її фотографував чи, може, вона фотографувалася?

Серед таких знімків зрідка траплялися й інші, що розповідали про його сім’ю. Ось на одному вони, вже одружені, зняті на згадку про відвідини материного дому... Провінційне містечко... Фасад бакалійної крамнички, де продають також сигарети... Видно, це було влітку... Посередині лавки сидить його мати, праворуч — він з дружиною, ліворуч — його сестра з чоловіком... Усі радісно всміхаються, тримаючи в руках чашки з водою, в якій плаває струганий лід. Раптом мій погляд зупиняється на обличчі його сестри та матері. Чи є між ними трьома щось спільне? Якась погана ознака, що провіщала б його втечу?.. Заховане в крові божевілля абощо?.. От би зараз пригодилося збільшувальне скло...

А от іще одна фотографія: він порається у якомусь садку коло дерев.

— Ви жили там перед тим, як переселилися сюди?

— Ага, тоді, коли він був представником фірми «Дайнен».

— Чому він перейшов на цю роботу?

— До того він теж працював в одній фірмі, але вона збанкрутувала, тож деякий час перебивався продажем журналів. Та от чисто випадково колишній братів однокурсник продав землю й відкрив крамницю, а місце представника фірми «Дайнен» відступив чоловікові.

— А гроші?

— Виплачували щомісяця. Минулого літа розрахувалися повністю.

— І тепер ви вже не підтримуєте стосунків?

— Від самого початку всі переговори вів брат.

— Отже, всі документи були оформлені на брата?

— Справді, як же це було?.. В усякому разі, на посаду начальника відділу фірми взяли саме чоловіка. Так що тут, думаю, все ясно.

— Звичайно, без комісійних не обійшлося?..

— A-а, он ви про що...— Жінка втомлено всміхається і доливає в обидві склянки пива, мені й собі.— Знаєте, ми... я з братом... рано втратили батьків і мусили пробиватися в житті одні-однісінькі, без сторонньої допомоги... Отож як когось із нас ображали, другий накидався на кривдника, наче то знущалися над ним самим. Навіть після одруження, думаю, нічого не змінилося. Правду кажучи, чоловік одержав посаду в головній конторі фірми теж завдяки братові... Це точно... Щоб не потрапити в скрутне матеріальне становище, ми вирішили не обзаводитися дітьми, поки не забезпечимо собі страхування, пенсії на старість і чистої місячної платні більше шістдесяти тисяч ієн... Тому лише тепер я була б на восьмому місяці вагітності...

— Тепер?

— Якби не скинула дитини...

— Чоловік знав, що ви завагітніли?

— Звичайно.

— Чим брат займався перед тим, як вступив у цю організацію?

— В університеті за надто активну участь у студентському русі його виключили... а може, він сам покинув... Перебивався сяк-так, але підходящої роботи не знаходив... І тільки недавно став особистим секретарем у якогось члена муніципалітету...

Нарешті, майже в кінці альбома я натрапив на фотознімок, який мені найбільше хотілося побачити. Фотознімок клієнтчиного брата. Тло — той самий садок, поруч брата старий автомобіль з піднятим капотом. Чоловік на циновці під машиною — очевидно, він,— впершись ліктями об днище, ніби щось говорить шурякові, а той сміється на весь рот. Однак його розгублений погляд спрямований на об’єктив. На ньому сорочка з короткими рукавами, на ногах гета. Видно, що почувається як удома.

Я починаю занепадати духом. Замість полегшення, мене охоплює розпач — так, наче мої сподівання не справдилися. Чіткого підтвердження своєї підозри я не одержав. Підозри, що вони не єдинокровні, а самозвані брат і сестра. Щоправда, в домовій книзі записаний чоловік з таким іменем і прізвищем, однак зараз немає можливості це перевірити. А от атмосфера, яка панує на цьому фотознімку, принаймні на сімдесят-вісімдесят процентів свідчить, що він її брат. Моє припущення, як у читача страшних детективних романів, що той чоловік не доводиться їй братом, а, перебуваючи з нею у таємній змові, зігнав його зі світу,— розсипається на порох.

— Ваш чоловік начебто жив з братом у злагоді?

— Ага, залежно від настрою — то граються, то воюють між собою, мов цуценята...

— Цю фотографію зроблено тоді, коли брат уже був в організації?

— Здається, був...

— А як до цього ставився ваш чоловік?

— Зрозуміло, не схвалював братового вчинку... Але ж не мав права втручатися в чужі справи...

— Тоді