Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Місіонер запитав про Флосі. Ми всі щиро зраділи, коли хтось сказав, що бачив, як вона бігла додому разом із нянькою. Захопивши з собою поранених, яких можна було нести, ми тихо попрямували до місії, змучені, скривавлені, але радісно усвідомлюючи перемогу. Ми врятували життя дитині і дали мазаям добрячий урок, який вони довго не забудуть! Але ж занадто дорого це коштувало!

Біля воріт стояла, чекаючи на нас, місіс Мекензі. Угледівши нас, вона скрикнула і закрила обличчя руками.

— Жахливо, жахливо! — повторювала вона і дещо заспокоїлася, тільки побачила свого чоловіка.

Коротко я розповів їй про результат боротьби (Флосі, яка благополучно прибігла додому, могла потім переповісти їй усе детально). Місіс Мекензі підійшла до мене й урочисто поцілувала мене в лоб.

— Хай Бог благословить вас, містере Квотермейне, — сказала вона, — ви врятували життя моєї дитини!

Ми подалися до себе переодягнутися і перев’язати наші рани. Я радий зізнатися, що залишився неушкодженим, а сер Генрі і Гуд, завдяки сталевим сорочкам, одержали незначні поранення, легко виліковні простим пластирем.

Рана місіонера була складною, але, на щастя, спис не зачепив артерії. Вимившись із насолодою, одягнувши звичний одяг, ми пройшли до їдальні, де на нас чекав сніданок. Якось дивно було сидіти в пристойно обставленій їдальні, пити чай і їсти підсмажений хліб, немов усе, що сталося з нами, було сном, немов ми кілька годин тому не билися з дикунами в рукопашній сутичці.

Гуд сказав, що всі події здаються йому якимось кошмаром. Коли ми поснідали, двері відчинилися й увійшла Флосі, бліда, змучена, але неушкоджена. Вона поцілувала нас усіх і подякувала. Я привітав її з винахідливістю і сміливістю, яку вона виявила, вбивши дикуна заради порятунку свого життя.

— О, не говоріть, не згадуйте! — вимовила вона і зайшлася в істеричному плачі. — Я ніколи не забуду його обличчя, коли він обернувся до мене, ніколи! Я не можу!

Я порадив їй піти і заснути. Вона послухалася і ввечері прокинулася бадьора й свіжа. Мене вразило, що дівчинка, яка володіла собою і стріляла в дикуна, тепер не могла навіть згадувати про це. Втім, це притаманне її статі!

Бідолашна Флосі! Гадаю, її нерви довго не заспокояться після жахливої ночі, проведеної в таборі дикунів. Згодом вона розповідала мені, що це було жахливо, нестерпно сидіти цієї нескінченної ночі, не знаючи, як, яким чином спробують урятувати її! Вона додала, що, знаючи нашу нечисленність, не насмілювалася чекати цього, тим паче, що мазаї не спускали з неї очей; більшість із них не бачила ніколи білих людей, вони торсали її за руки, за волосся своїми брудними лапами. Вона вирішила, якщо допомога не з’явиться, з першим промінням сонця вбити себе. Нянька чула слова лігоніні, що їх замучать до смерті, якщо до схід сонця ніхто з білих людей не з’явиться замінити її. Важко було дитині зважитися на це, але я не сумніваюся, що в неї вистачило б мужності застрелитися. Вона була в тому віці, коли англійські дівчатка ходять до школи і думають про десерт. Це дике дитя, ця дикунка виявила більше мужності, розуму і сили волі, ніж будь-яка доросла жінка, вихована в неробстві і розкошах.

Потім ми лягли спати і проспали до обіду. По обіді ми всі разом, з усіма мешканцями місії — чоловіками, жінками, хлопцями, дітьми — пішли до місця побоїща, щоб поховати наших убитих і кинути трупи дикунів у хвилі річки Тани, що протікає за п’ятдесят ярдів від краалю.

В урочистому мовчанні поховали ми наших мертвих. Гуда вибрали прочитати поховальну молитву (за відсутністю місіонера, вимушеного лежати), завдяки дзвінкому голосу і виразній манері читання. Це були гнітючі хвилини, але, за словами Гуда, було б ще гірше, якби нам довелося ховати самих себе!

Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.

Ми привели його до дерева і почали суд. Сер Генрі пояснив йому прекрасною французькою мовою весь сором боязкості, весь жах його поведінки, зухвалість, із якою він викинув з рота ганчірку, тоді як, цокаючи зубами, він міг підняти на ноги весь табір мазаїв і поруйнувати всі наші плани.

Ми чекали, що Альфонс буде присоромлений, розгублений, але розчарувалися. Він кланявся, усміхався і заявив, що його поведінка