Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Побоїще закінчилося. Відвернувшись від жахливого видовища, я пригадав, що не бачив Альфонса відтоді, як силоміць примусив його замовкнути, вдаривши в живіт. Бій, здавалося, тривав нескінченно, а по суті, зовсім недовго. Де був Альфонс? Я боявся, що бідолаха загинув, і шукав його серед убитих, але потім вирішив, що він, напевно, живий і здоровий, і пішов на той бік краалю, де ми стояли спочатку, гукаючи його. За п’ятнадцять кроків від кам’яної стіни росло старе бананове дерево.

— Альфонсе! — кричав я, — Альфонсе!

— Так, добродію! — озвався голос. — Я тут!

Я озирнувся. Нікого.

— Де ви? — крикнув я.

— Я тут, добродію, в дереві!

Я заглянув у дупло і побачив бліде обличчя, довгі вуса, жалюгідну постать кухаря, схожого на побиту моську. Вперше я зрозумів, що моя підозра справедлива. Альфонс — затятий боягуз! Я підійшов до нього.

— Вилазьте звідти!

— Усе закінчилося, добродію? — запитав він боязко. — Зовсім закінчилося? Ох, який страх я пережив! Які молитви я підносив небу!

— Ну, вилазь, неробо, — сказав я не зовсім доброзичливо, — все минулося!

— Отже, добродію, молитви мої почуті? Я виходжу!

Ми пішли до решти тих, що зібралися групою біля входу в крааль, схожий тепер на кладовище. Раптом із кущів вискочив дикун і люто кинувся на нас. З криком жаху Альфонс майнув від нього, за ним погнався мазай і, напевно, вбив би француза, якби я не встиг всадити дикуну кулю в спину. Альфонс спіткнувся і впав, дикун упав на нього, здригаючись у передсмертній агонії. Потім почулися такі пронизливі крики, що я перелякано побіг туди, відкинув труп дикуна і витягнув Альфонса. Він був закривавлений і тіпався, як повішений у петлі. “Бідолаха, — подумав я, — дикун устиг-таки добити його!” Ставши на коліна біля Альфонса, я шукав його рану.

— О, моя спина! — волав він. — Я вбитий, я помер!

Я довго вовтузився з ним, але не знайшов жодної подряпини. Він просто перелякався, і більше нічого.

— Вставайте! — крикнув я. — Вставайте! Не соромно вам? Ви цілісінькі!

Він підвівся.

— Але, добродію, я думав, що мене вбили! — сказав він. — Я не знав, що переміг дикуна!

Штовхнувши труп мазая, він тріумфально закричав.

— А, дикий собако! Ти мертвий. Яка перемога!

Я залишив Альфонса милуватися своєю перемогою і відійшов, але він ішов за мною тінню. Перше, що мені впало в око, коли ми приєдналися до інших, це — місіонер, який сидів на камені, його нога була зав’язана хусткою, крізь яку ятрилася кров. Він справді одержав рану в ногу списом і сидів, тримаючи в руці свій улюблений розрізний ніж, який був тепер зігнутий.

— А, Квотермейне, — сказав він тремтливим схвильованим голосом, — ми перемогли! Але який жах! Сумне видовище!

Перейшовши на свою рідну шотландську говірку і дивлячись на свого зігнутого ножа, він продовжував:

— Мені прикро, що я зігнув свого найліпшого ножа у бійці з дикуном. — Він істерично засміявся.

Бідолашний місіонер! Рана і хвилювання остаточно розхитали нерви. І не дивно. Мирній людині важко брати участь у бійні. Часто доля жорстоко насміхається над людьми.

Страшна сцена відбувалася біля входу в крааль. Різанина скінчилася, вмирали поранені. Кущі були затоптані, і замість них усюди лежали трупи. Смерть, усюди смерть! Трупи лежали в різних положеннях, один на одному, купами, поодинці, деякі були схожі на людей, котрі мирно відпочивали на траві.

Перед входом, де валялися списи і щити, стояли вцілілі люди, біля них лежало четверо тяжкопоранених. Із тридцяти сильних, міцних людей ледве залишилося п’ятнадцять, і п’ятьох з них, разом із місіонером, поранено, двох — смертельно. Куртіс і зулус залишилися неушкодженими. Гуд утратив п’ятьох людей, у мене двох убито. Мекензі оплакував п’ятьох або шістьох. Що стосується всіх уцілілих, за винятком мене, вони були в крові з голови до ніг, — сорочка сера Генрі здавалася пофарбованою в червоний колір, — і жахливо змучені. Один Умслопогас стояв, осяяний промінням світла, біля купи трупів, похмуро спираючись на свою сокиру, і не здавався засмученим або втомленим, хоча важко дихав.

— Ох, Макумазане! — сказав він, коли я шкандибав біля нього, відчуваючи себе хворим, — я говорив тобі, що буде хороший бій, так і сталося. Ніколи я не бачив нічого подібного, такого відчайдушного дня! А ця залізна сорочка, напевно, зачарована, її не проб’єш. Якби я не вліз у неї, я був би там! — він кивнув у напрямку купи вбитих людей.

— Я дарую тобі цю сорочку! Ти — хоробра людина! — сказав сер Генрі.

— Начальнику! — відповідав зулус, глибоко розчулений і подарунком, і компліментом. — Ти, Інкубу, можеш носити таку сорочку, ти найхоробріша людина, але я маю дати тобі кілька уроків володіння сокирою. Тоді ти покажеш свою силу!