Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

354
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 168 169 170 ... 182
Перейти на сторінку:
до барона, то він шкодував, що розмова з моїм приятелем була така коротка. Своїм звичаєм, він намагався це приховати. Він заходився ніби з нехіттю розпитувати мене про Блока, але таким недбалим тоном, з такою вдаваною цікавістю, що, здавалося, відповіді він і не чекає; у його тягучому голосі чулася навіть не байдужість, а неуважність і проста ґречність до мене. «У нього є олія в голові; він казав, що пише, а талант він має?» Я заявив, що з боку барона було дуже мило висловити бажання зустрітися з ним. Пан де Шарлюс удав, ніби не почув моїх слів; повторивши цю фразу кілька разів поспіль і не діставши відповіді, я почав думати, чи не став я жертвою галюцинації, чи мені не причулося те, що сказав барон Блокові. «Він мешкає в Бальбеку?» — проспівав пан де Шарлюс, і запитання в його голосі пролунало так невиразно, аж доводилося шкодувати, що францужчина не має іншого знаку, окрім запитальника, потрібного для завершення подібних фраз. Щоправда, такий знак не вельми допоміг би баронові. «Ні, вони найняли недалеко звідси Командорію». Діставши те, що він бажав, пан де Шарлюс удав, ніби гордує Блоком. «Яка бридота!

— гукнув він, надавши своєму голосові всієї його співної моці.

— Всі ці посілості, звані Командоріями, були зведені лицарями Мальтійського закону (до якого належу і я) і перейшли до них у власність, так само як селитьби, звані Святинями чи Лицарією, стали власністю тамплієрів. От аби в Командорії мешкав я, це було б цілком природно. Але жид! Зрештою, мене це не дивує: це пов’язане з цікавим нахилом до блюзнірства, властивим цій расі. Як жид доробиться грубих грошей, достатніх, щоб купити собі замок, він завше вибере такий, який зветься Пустинька, Абатство, Монастир, Дім Божий. Я знав одного жида-урядовця: вгадайте, де він урядував? Біля Храму Благовіщення. Попавши в нелас-ку, він перебрався до Бретані, оселившись біля Храму Успіння. Коли на Великий Тиждень влаштовуються непристойні видовиська, звані Страстями, половину зали заповнюють жиди, зловтішаючись на саму думку, що вони ще раз розіпнуть Христа, хай і у вигляді манекена. Одного разу на концерті Ламуре я сидів обік багатого банкіра-жида. Грано «Христове дитинство» Берліоза, банкір був прибитий. Але до нього вернулося звичне добросердя, як тільки залунали дивовижні співи Великої П’ятниці. Ваш приятель мешкає в Командори! Шелихвіст! Адже це садизм! Покажіть мені дорогу, — додав він з удаваною байдужістю, — я піду колись туди, побачу, як наші старожитні садиби зносять таку профанацію. Шкода, бо ваш друг гречний і, мабуть, душевно тонкий. Бракувало тільки, щоб він мешкав у Парижі на Храмовій вулиці!» Пан де Шарлюс вимовив ці слова таким тоном, нібито хотів підперти свою теорію; насправді ж їхньою метою було вивідати в мене Блокову адресу. «Колись, — зауважив Брішо, — Храмова вулиця називалася вулицею Лицарів Храму. Ви мені дозволите, бароне, дати пояснення?» — звернувся академік до пана де Шарлюса. «Ге? До чого?» — сухо кинув барон: пояснення перешкоджали де Шарлюсові добути потрібні йому дані. «Ет, пусте, — відповів Брішо несміливо. — Це з приводу етимології Бальбека, мене про неї питали. Храмова вулиця раніше називалася Заїзною, бо одне нормандське абатство мало в Парижі свій заїзд». Пан де Шарлюс нічого не відповів і прикинувся, ніби не чує, що сказав Брішо, — так він звичайно виявляв свою непоштивість. «Де мешкає ваш друг у Парижі? Оскільки три чверті паризьких вулиць беруть свою назву від якоїсь церкви чи абатства, виходить, блюзнірство триває і там. Жидам же не заборониш мешкати при бульварі Магдалини, в передмісті Юрія Змієборця чи на майдані Блаженного Августина. Допоки вони не заходять у своїй підступності так далеко, щоб селитися на площі собору Пречистої Діви, на Архієпископській набережній, на вулиці Каноніси чи Аве Марії, треба їм указати на незручність проживання в цих місцях». Вгамувати цікавости пана де Шарлюса ми не могли, не знаючи нинішньої адреси Блокової. Але мені було відомо, що контора його батька міститься на вулиці Білих Мантій. «О, це вже верх збочености! —скрикнув панде Шарлюс, мабуть, знаходячи в цьому репеті іронічного обурення глибоку сатисфакцію. — Вулиця Білих Мантій! — повторив він із притиском на кожному складі і сміючись. — Яке блюзнірство! Ви тільки подумайте: Білі Мантії, споганені паном Блоком, були колись мантіями братів-нищунів, себто рабів Уседіви, пустиньку яких завів там Людовік Святий. Та й уся вулиця була вулиця чернечих законів. У цій профанації є щось справді сатанинське, бо за два кроки від вулиці Білих Мантій є ще одна вулиця, забув її назву, вулиця, віддана на поталу жидів: тут вам і юдейські вивіски, і продаж маци, і ритуальні різниці, — коротше, справжнісінька паризька Judengasse[45]. Пан де Рошґюд називає цю вулицю паризьким гетто. Ось де мав би мешкати пан Блок. «Звичайно, — додав барон з-письменська, несамохіть підкріплюючи свої слова, як завжди, коли міркував про мистецтво, успадкованим від предків гордовитим рухом голови, голови старого мушкетера Людовіка Тринадцятого. — мені се цікаво лише з погляду естетики. Політика — не моя стихія; не можу ж я лише тому, що до цієї нації належить Блок, зневажати її всю й забувати про те, що вона має серед своїх славетних синів Спінозу. Я дуже люблю Рембрандта, то як же мені не розуміти, скільки краси в синагозі. 1 що гетто однорідніше, що воно викінченіше, то більшого сповнене чару. Зрештою, будьте певні: у цього люду практичність і хтивість уживається з садизмом — ось чому ради близькости жидівської вулиці, про яку я згадував, ради вигоди мати під рукою ізраїльські різниці, ваш приятель обрав вулицю Білих Мантій. Як се цікаво! Там, зрештою, мешкав химерник-жид, який варив оплатки, поки його самого, десь-найпевніш, не зварили, а це ще дивніше, бо це мало б означати, що тіло жида може вартувати стільки само, як тіло Господнє. Чи не можна домовитися з вашим приятелем, щоб він показав нам церкву Білих Мантій? Згадайте, що там поховано Людовіка Орлеанського, замордованого Жаном Безстрашним, який, на жаль, не визволив нас від Орлеанів. Сам я загалом добре ставлюся до мого кузена, дука Шартрського, але, зрештою, це зграя зарізяк, яка вбила Людовіка Шістнадцятого, пограбувала Карла Десятого і Генріха П’ятого. У них це, щоправда, родиме: серед їхніх предків ми бачимо Месьє (якого назвали так, мабуть, тому, що він був предивною старою бабцею),

1 ... 168 169 170 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"