Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Вибачте, — недоречно пробурмотів я. — Вибачте.

— Тобі вже краще? — тихо спитала Кеттл. Говорила так, наче до малої дитини.

— Я трохи отямився, — відповів їй. Тоді глянув на неї з раптовим розпачем. — Що трапилося?

— Скілл, — просто сказала вона. — Ти не досить сильний у ньому. Ледь не пішов дорогою, яка вже нікуди не веде. Там якийсь дорожній знак, дорога біля нього розходиться, один шлях веде вниз, у долину, другий угору. Той шлях, що вниз, уже багато літ як знищено якоюсь катастрофою. На дні самé тільки звалене каміння, але видно, що дорога з’являється з руїн і продовжується. Тоді зникає у черговій кам’яній плутанині. Веріті не міг туди піти. Але ти ледь не пішов за спогадом про давню дорогу назустріч смерті. — Кеттл замовкла й суворо глянула на мене. — За моїх часів… тебе не вважали б достатньо вишколеним, аби робити те, що ти робив. Не кажучи вже про самотнє постання перед таким викликом. Якщо це найкраще, чого тебе навчено… Ти певен, що Веріті живий? — зненацька зажадала вона. — Що він самотньо витримав це випробування?

Я вирішив, що хтось із нас мусить відкрити свої таємниці.

— Я бачив його у Скілл-сні. В місті, з людьми такими, як ті, кого ми проминали сьогодні. Він занурив долоні й руки в магічну ріку та пішов звідти, насичений потугою.

— Боже риб! — закляла Кеттл. На її обличчі з’явилася тінь жаху та благоговіння.

— Ми нікого сьогодні не проминали, — заперечила Старлінг.

Я не усвідомлював, що менестрелька сіла поруч зі мною, аж доки вона не озвалася. Здригнувся, вражений, що хтось може наблизитися до мене, а я цього не відчую.

— Усі, що йшли колись цією дорогою, залишили на ній якусь свою частку. Твоїм відчуттям ці привиди недоступні, але Фітц блукає між ними нагий, як новонароджена дитина. І так само наївний. — Зненацька Кеттл відкинулася на свою постіль, усі зморшки на її обличчі поглибилися. — Як таке дитя може бути Каталізатором? — сказала вона до всіх і ні до кого зокрема. — Ти не знаєш, як врятуватися від себе самого. Як же ти збираєшся врятувати світ?

Раптом Блазень припіднявся на своїй постелі, взяв мене за руку. З цим заспокійливим дотиком до мене перетекла якась сила. Його інтонація була легкою, але слова глибоко проникли мені в душу.

— Пророцтва ніколи не запевняли про компетентність. Тільки про витривалість. Що там каже ваш Білий Колум? «Вони, мов краплинки дощу, що стікають по кам’яних вежах часу. А дощ завжди бере гору над каменем».

Він стис мою руку.

— Твої пальці, як лід, — сказав я йому, коли він відпустив мене.

— Я неймовірно змерз, — погодився Блазень. Підтяг коліна до грудей, обхопив їх руками. — Я змерзлий і втомлений. Але й витривалий.

Я відвів від нього очі й зіткнувся поглядом зі Старлінг. На її обличчі грала хитра посмішечка, що ніби запевняла: «А я все розумію!» О боги, як же це мене роздратувало.

— У моїх пакунках є ельфійська кора, — запропонував я Блазневі. — Вона і зігріває, і додає сили.

— Ельфійська кора, — скривилася Кеттл, наче це було щось огидне. Та, трохи поміркувавши, захоплено додала: — А насправді це може бути доброю думкою. Так. Чай з ельфійської кори.

Коли я витяг зілля зі своїх речей, стара вирвала його мені з рук, наче я міг ним порізатися. Бурмотіла сама собі, відміряючи до наших кухликів маленькі порції.

— Бачила я, якими дозами ти себе труїш, — дорікнула вона мені та сама заварила чай. До того, який приготувала Кеттрікен, Старлінг і собі, ельфійської кори не додала.

Я випив ковток гарячого чаю, спершу розкуштувавши гризьку гіркоту ельфійської кори, а вже потім відчувши тепло всередині. Воно пройшло крізь мене, принісши полегшення. Я спостерігав за Блазнем і помітив, що й він розслабився в обіймах цього зілля, хоча його очі почали блищати.

Кеттрікен витягла свою карту і схилилася над нею, насупивши брови.

— Фітце Чівелрі, оглянь карту зі мною, — зненацька наказала королева. Я оминув жаровню, підходячи до неї. Ледь усівся, як вона почала: — Гадаю, зараз ми тут, — показала пальцем перший пункт на шляху, нарисованому на карті. — Веріті казав, що відвідає всі три місцевості, позначені на карті. Думаю, що, коли цю карту рисували, дорога, якою ти ледь не пішов цього вечора, ще існувала й була неушкодженою. А тепер її більше немає. І то вже якийсь час. — Її блакитні очі зустрілися з моїми. — Як вважаєш, що зробив Веріті, діставшись сюди?

Я поміркував якусь мить.

— Він — людина прагматична. Наступна, друга зупинка, здається, на відстані трьох-чотирьох днів дороги звідси, не більше. Думаю, він спершу міг рушити на пошуки Старійшин саме туди. А ця — третя, ну, хай ще тиждень від другої. На мою гадку, він вирішив би насамперед відвідати ці два місця. Тоді, якщо б там йому не пощастило, міг би повернутися сюди та пошукати дороги вниз, до… хай що б там було.

Вона зморщила чоло. Я зненацька згадав, яким воно було гладеньким, коли Кеттрікен тільки-но стала нареченою Веріті. А тепер я рідко бачив її без зморщок турботи і смутку на обличчі.

— Він давно вже пішов, мій муж. Але ж нам не зайняло багато часу, щоб дістатися сюди. Може, він ще не повернувся, і досі там, унизу, бо так довго шукав туди дорогу, аби продов­жити свою подорож.

— Можливо, — неспокійно погодився я. — Але ж візьміть до уваги, що ми добре споряджені та подорожуємо разом, тимчасом як Веріті, діставшись сюди, був сам, і в нього зосталося обмаль запасів.

Я втримався і не розповів Кеттрікен про свої підозри, що в останній битві його поранено. Не було сенсу додавати їй ще тривоги. Всупереч власній волі, я відчув, як часточка мене потяглася в бік Веріті. Заплющив очі та рішуче закрився знову. Чи я уявив собі ґандж на Скілл-потоці, аж надто знайоме відчуття підступної сили? Знову звів свої стіни.

— …розділити загін?

— Перепрошую, королево, — винувато сказав я.

Я не знав, що з’явилося в її очах, — роздратування чи страх. Вона взяла мене за руку, міцно її стисла.

— Будь уважний, — звеліла. — Я сказала, що завтра ми пошукаємо дороги вниз. Коли знайдемо щось годяще, спробуємо спуститися. Але думаю, що на ці пошуки ми не повинні затратити більш як три дні. Якщо нічого не знайдемо, підемо далі. Та є ще й альтернатива: розділити загін. Послати…

— Не думаю, що нам слід ділити загін, — квапливо мовив я.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — визнала вона. — Але ж це триває так довго, дуже довго, а я так довго зостаюся сама зі своїми питаннями.

Я не надумав, що на це відповісти, тож удавав, наче зайнятий чуханням вух Нічноокого.

Мій брате. — Це був шепіт, не більше, але я глянув на Нічноокого внизу біля себе. Поклав долоню йому на загривок, зміцнивши наш зв’язок дотиком. — Ти був таким порожнім, як звичайні люди. Я не міг навіть зробити так, щоб ти мене почув.

Я знаю. Не відаю, що зі мною трапилося.

Я відаю. Ти дедалі більше пересуваєшся