Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

і ступає на борт, спідниця натягується і на якусь мить зблискує у жовтому світлі з кав’ярні. Слотроп вагається, поривається за нею — і останньої миті якийсь жартун забирає трап. Судно рушає далі, Слотроп репетує, втрачає рівновагу і падає у річку. Головою вперед — шолом Ракетмена тягне його просто на дно. Він стягує шолом і спливає на поверхню, у носі пече, в очах ряботить, біле судно віддаляється, хоча гвинти серед шумовиння рухаються до нього, засмоктують плащ, тому він змушений позбутися і його. Відпливає на спині, а тоді обережно огинає ахтерштевень судна, підписаний чорним: «АНУБІС» Świnoujście, намагається триматися якнайдалі від гвинтів. З другого боку помічає линву, йому вдається підплисти і вчепитися за її кінець. Оркестр на палубі виграє польку, біля поручнів розкошують три пані напідпитку з тіарами і в тісних перлових намистах, спостерігають, як Слотроп видирається нагору.

— Давай обріжем! — верещить одна. — І він знову впаде!

— А давай! — погоджуються товаришки. Хай бог милує! Котрась із них уже дістала величезний різницький сікач і під жваве ґелґотання орудує ним досить вправно, аж раптом Слотропа хтось хапає за щиколотку. Він дивиться вниз — з ілюмінатора стирчать два тендітні зап’ястя у сріблі та сапфірах, підсвічених зсередини каюти, ніби крига, ще нижче маслянисто вирує річка.

— Сюди. — Голос дівочий. Слотроп сповзає униз, і вона тягне його за ноги, аж поки він не сідає в ілюмінаторі. Згори лунає гучне «цюк!», линва падає, а дами заходяться істеричним реготом. Слотроп, звиваючись, пролазить усередину, з одягу дзюрчить вода, він падає на горішню койку біля дівчини років вісімнадцяти у довгій вечірній сукні з блискітками, з білявим, ледь не білим волоссям і з такими вилицями, що у Слотропа вперше у житті встає від самого вже їх вигляду. Однозначно з його мозком щось таки сталося, направду…

— Я…

— Ммм. — Дивляться одне на одного, зі Слотропа тече далі вода. Виявляється, її звати Стефанія Прокаловска. Її чоловік Антоній — власник «Анубіса».

Ну, має чоловіка, та й має.

— Тільки гляньте, — каже Слотроп. — Мокрий як хлющ.

— Я вже помітила. Вам має підійти чийсь костюм. Обсихайте, а я піду гляну, чим тут можна зарадити. Вбиральня там. Там усе є.

Він скидає залишки ракетменського вбрання, приймає душ, милиться лимонною вербеною, на якій бачить кілька біленьких лобкових волосин Стефанії, і вже голиться, коли вона повертається із сухим одягом.

— А ви, значиться, з Маргеритою.

— Щодо «з» — не впевнений. Вона знайшла свою доньку?

— Аякже, і вже навіть погиркалася з Карелом. Цього місяця він вдає із себе кінопродюсера. Ну, ви знаєте Карела. А їй, як нічого іншого, хочеться, щоб Б’янка потрапила в кіно.

— Ну…

Стефанія часто стенає плечима, тож блискітки постійно танцюють.

— Маргерита хоче, щоб у Б’янки склалася справжня кіношна кар’єра, відчуває за собою якусь провину. Завжди казала, що її власна кар’єра — просто кілька брудних фільмів. Гадаю, ви вже чули, як вона завагітніла Б’янкою.

— Від Макса Шлепціґа чи якось так.

— Ну, щось таке, таки-так. Ви ніколи не бачили «Alpdrücken»? У тій сцені, коли Великий Інквізитор закінчує свою справу, з’являються люди-шакали, щоб зґвалтувати і розчленувати полонену баронесу. Фон Ґьолль розпорядився знімати до кінця. З прокатної стрічки, зрозуміло, ці кадри вирізали, але вони потрапили до особистої колекції Ґеббельса. Я їх бачила, це якесь жахіття. В усіх чоловіків на головах чорні каптури або звірячі маски… у Бидґощі на вечірках стало модним вгадувати, хто насправді батько дитини, треба ж якось гаяти час. Прокручували плівку і ставили Б’янці запитання, а вона відповідала тільки «так» або «ні».

— Ага. — Слотроп порскає на обличчя лавро-вишневим лосьйоном.

— О, Маргерита зіпсувала її ще до того, як вона перебралася до нас жити. Мене нітрохи не здивує, якщо мала сьогодні спатиме з Карелом, адже так пробиваються у професію, правда? Поза сумнівом, все має бути професійно, мамулі таке влаштувати геть не складно. Проблема Маргерити в тому, що їй це надто вже подобалося — лежати прикутою в камері для тортур, інакше не отримувала ніякого задоволення. Самі побачите. Її і Танатца. Ну, і те, що Танатц приніс у валізі.

— Танатц.

— Цього вона вам не казала. — Сміється. — Міклош Танатц — її чоловік, вони час від часу сходяться. Вже під кінець війни у них були гастрольні виступи для хлопців на фронті — лесбійська пара, собака, валіза шкіряних костюмів і всякого причандалля, невеличкий оркестр. Розважали есесівські війська. Гастролювали концентраційними таборами… за колючим дротом, ну, ви розумієте. А трохи пізніше — в Голландії, ракетними майданчиками. Це вперше після капітуляції вони знову разом, тож навряд чи бачитимемо її часто…

— Ага, он воно як, а я не знав. — Ракетні майданчики? Рука Провидіння ковзає серед зірок і показує Слотропові дулю.

— Поки їх не було, Б’янку залишили з нами у Бидґощі. Іноді страшенне стерво, але загалом мила дівчина. Я ніколи не грала з нею в гру з татом, навіть сумніваюся, що у неї взагалі був тато. Партеногенез, чиста Маргерита, якщо слово «чиста» тут доречне.

Вечірній костюм як на нього шитий. Стефанія веде Слотропа сходами, з палуби на палубу, зрештою вони виходять нагору. «Анубіс» пливе підзоряним сільським краєвидом, час від часу обрій розривають обриси вітряків, копиць сіна, якихось хлівів, висаджених на пагорбі лісосмуг — од вітру… Є судна, на яких у мріях можна легко здолати страхітливі пороги, пливти проти течії… наша жага — їх мотор і вітер…

— Антоній. — Вона підводить Слотропа до велетенської постаті в однострої польського кавалериста і з частоколом зубів маніяка.

— Американець? — трясе Слотропову руку. — Браво. Ви майже довершуєте колекцію, тепер маємо на борту всі нації — навіть японець є. Колишній офіцер зв’язку з Берліна, якому не вдалося виїхати через Росію. Бар на наступній палубі. Все, що ходить навколо, — притискає до себе Стефанію, — крім неї, законна здобич.

Слотроп йому салютує, розуміє, що вони хочуть залишитися наодинці, і шукає трап, який приведе його до бару. Бар завішаний святковими гірляндами із квітів та лампочок, переповнений елегантно вбраними гістьми, які щойно під акомпанемент оркестру почали виспівувати ось таку жваву пісню:

ВІТАЄМО НА БОРТУ!

Ласкаво просимо, допоки хо-чемо

Забав веселих, любий друже,

Не пам’ятаємо, як почина-ємо,

А все закінчується швидко дуже!

Поведінка брутальна, далеко не нормальна,

А ти нам підходиш, поки в натовпі бродиш,

Проб-леми забуваєш,

Ще й істерично регочеш!

Тут мам-ці зі своїми кохан-цями,

Не чують ко-льок від своїх до-ньок,

Добра ерек-ція, гарна секре-ція,

Така — що й не скажи,

Тож мізки покажи