Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

І тоді нарешті заснув.

Прокинувся я кілька годин по тому. Перевірив годинник, але він, як завжди, зупинився і показував за чверть другу. Десь у цей час він завжди зупинявся, тож довіряти йому після дев’ятої вечора не варто було. Належав колись він батькові. Той передав його мені на мій вісімнадцятий день народження, і це ледь не єдина річ, яку я успадкував від своєї родини. Відтоді я завжди його ношу, навіть у Франції він був зі мною. Щоправда, він трохи підбріхує після того, як німці намагалися позбавити мене життя своїми снарядами на Соммі у шістнадцятому. Мене відкинуло вибуховою хвилею, але якимось дивом я залишився живим. Годиннику, на жаль, не так пощастило. Циферблат тріснув, корпус подряпався. Під час відпустки я його полагодив, але, як справжній старий солдат, відтоді він змінився. Там якась біда з механізмом, тож годин через дванадцять після заводу годинник починає відставати і показувати неточний час. Після війни я носив його до найкращих годинникарів на Гаттон Гарден. Ті його лудили-ладнали і нарешті оголошували перемогу, та за тиждень годинник завжди повертався до попереднього стану.

Я підвівся на чарпої, сорочка змокла від поту. Свічки згоріли і перетворилися на застиглі калюжі розтопленого воску. У тьмяному світлі ліхтаря можна було побачити кілька інших постатей, що лежали на своїх койках на боці або на спині. Дівчини ніде не видно. Я повільно встав на ноги, хитаючись, пішов до сходів і вийшов на вулицю.

Опустився індустріальний туман, нічне повітря було важким і смердючим, і відразу ж згадався Лондон. Лише тепер я подумав, як же повертатимусь до пансіону. Шанси знайти тут у такий час транспорт майже дорівнювалися нулю. Лишалося йти пішки. Так би я і зробив, якби уявляв, де я. Сердито вилаяв себе, що не попросив рикшу почекати. І тут у голові сяйнула думка, що майже двадцять чотири години тому Мак-Олі зустрів свою смерть у дуже схожому непривабливому кварталі. Ото була б іронія долі, якби людину, відповідальну за слідство, вбили за подібних обставин невдовзі після жертви. Іронія, і не дуже приємна.

Я вирушив туди, де, як сподівався, була північ. Пішов на світло в тумані, хоча важко назвати світлом тьмяну жовту пляму. За спиною почувся звук. Я обернувся і потягнувся за револьвером. І відразу ж зрозумів, що той залишився на стільці в моїй кімнаті. Знову вилаяв себе.

— Хто тут? — гукнув я, щосили намагаючись замаскувати страх у голосі.

У відповідь тиша. Із мороку стічної труби вискочив товстий пацюк і стрибнув у канаву. Я з полегшенням зітхнув. Це місто діє мені на нерви.

Та щойно відвернувся, дещо відчув. Нічого матеріального, просто зміна в повітрі, мерехтіння тіней. Озирнувся, і на мить здалося, що чую тихий шепіт. По спині пішли сироти. Сказав собі, що це просто параноя. Після куріння опіуму часто щось учувається. Пожалкував, що не прислухався до здорового глузду і не залишився у «Бельведері», а поїхав шукати собі пригод. Але здорового глузду дуже не вистачає, коли вкрай потрібна затяжка.

Щось знову зашкрябало. Деренчання металу. Дедалі голосніше і ближче. Не роздумуючи, я кинувся у протилежному напрямку. Завернув за ріг і, зіткнувшись із чоловіком, збив його з ніг.

— Сагибе?

Юний рикша, що привіз мене сюди.

— Сагибе,— сказав він, хапаючи ротом повітря.— Я не помітив, як ви вийшли.

Я усміхнувся і допоміг йому підвестися, а тоді вказав на перекинутий візок.

— Пансіон?

Подумав, чи не розібратися, що то був за шум, але вирішив цього не робити. Урешті-решт, обачність — найкраща з чеснот. Особливо коли зброя висить у кімнаті за півмилі звідси.

П’ятнадцять хвилин по тому ми вже повернулися до площі Маркус. Я зійшов біля «Бельведера», витягнув із кишені купюру в одну рупію і передав молодику. Той витяг засмальцьованого шкіряного гаманця і почав шукати здачу. Я його було зупинив, але він спантеличено підняв очі:

— Плата за проїзд лише дві анни[24], сагибе.

— Решта за очікування,— сказав я.

Він посміхнувся і стулив долоні.

— Дякую, сагибе.

— Як твоє ім’я? — запитав я.

— Салман.

— Ти магометанин?

— Так, сагибе.

— Усе життя тут живеш?

— Ні, сагибе. Я родом із Ноакхалі, у Східній Бенгалії. Але живу в Калькутті вже багато років.

— Тож місто знаєш добре?

— Це точно, сер,— відповів він, потрусивши головою, як це роблять індійці.

— Мені потрібен хороший рикша,— сказав я.— Який би зміг у разі потреби швидко під’їхати. Тебе зацікавить ця робота?

— Я завжди стою он там.— І він показав на ріг майдану.

— Добре.— Я покопався в кишені і витяг банкноту в п’ять рупій.— Нехай це буде авансом.

Я повернувся до пансіону і тихенько прокрався до своєї кімнати. Роздягнувся в темряві, сів на ліжко й опустив голову на узголів’я. На підлозі стояла пляшка віскі і склянка. Я налив. Чарочку на ніч, от і все. Легенько покрутив віскі по склянці, віддався аромату з присмаком антисептика. Уже давно не почувався я таким спокійним. Пив маленькими ковтками і розмірковував про події. Лише другий тиждень у Калькутті, а вже розслідую перше вбивство. До речі, дуже значуще для кар’єри.

Цікаво, чому лорд Таггарт доручив цю справу саме мені. У Калькутті, певно, знайшлося б кілька досвідчених інспекторів, до яких можна було звернутися. Чи так він мене випробовує? Чи це таке собі хрещення вогнем? Я обміркував обидва варіанти, але так і не дійшов висновків щодо його мотивів. Натомість я допив віскі, ліг і спробував подумати про щось інше. Урешті-решт я заснув під спогади про Сару в автобусі на Майл-Енд.

Шість

Четвер, 10 квітня 1919 р.

Та у Калькутті це неможливо. Сонце сходить о п’ятій, оголошуючи какофонію собак, корів і півнів, а щойно тварини втомлюються, заводять співи муедзини, їхній заклик до молитви лунає з кожного мінарета міста. Від такого шуму о пів на шосту не прокидаються лише ті європейці, що лежать під могильними плитами цвинтаря на Парк-стрит.

Знову я