Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Проте найбільш вражаючі випадки підтверджувального упередження — це не забобони невігласів, а теорії змови освічених і розумних людей. На відміну від простих забобонів, теорії змови страшенно складні. Звісно, щоб вигадати справді цікаву теорію змови, треба бути досить розумним, бо це явище вищої складності. Теорії змови вимагають серйозних інтелектуальних зусиль як від тих, хто їх просуває, так і від тих, хто намагається їх заперечити. Забобони розвіяти досить легко. Будь-який статист може довести, що моя кицька, імовірно, для пересування сходами не більш небезпечна, ніж решта котів. Крім того, інтуїтивно ми й так це розуміємо, тому забобони — це переважно не більше ніж невинна звичка.

Натомість теорії змови хвилюють своєю неймовірною складністю. Прихильники цих теорій маніпулюють усіма доказами, намагаючись уписати їх у свою концепцію. Ба гірше — відсутність доказів для таких людей ще більше підтверджує їхню теорію. Зрештою, що може бути кращою ознакою ефективної змови, ніж те, що немає жодних слідів того, що вона існує? Факти, їх відсутність і те, що вони суперечать один одному — усе слугує доказами. Ніщо не може піддати сумніву віру в теорію змови.

Подібні складні пояснення порушують відомий принцип «бритви Оккама», названий на честь середньовічного монаха, який просував ідею про те, що у всіх випадках треба завжди починати з найпростішого. Слід рухатися від простих пояснень до складних (якщо вони потрібні). Це твердження ще називають принципом простоти, маючи на увазі, що, імовірно, правильним буде пояснення, яке вимагає найменшої кількості складних логічних висновків і непевних припущень.

Уявімо, наприклад, що із сусідньої кімнати почувся шум, потім хтось вилаявся. Біжимо туди й бачимо чоловіка, що тримається за ногу і стрибає скривившись. На підлозі валяється пустий ящик і побиті пляшки пива. Що сталося?

Більшість із нас просто припустить, що чоловік упустив ящик на підлогу, ударив ногу й вилаявся. Нам уже доводилося чути звук падіння, і ми бачили, як люди лаються, коли забилися. Ми непогано уявляємо, який вигляд мають люди, коли їм боляче — чоловіку, очевидно, болить. Швидко, без зайвих припущень, знаходимо притомне пояснення. Воно може бути неповним, але це перший крок на основі наявних доказів.

Утім, стривайте. Може, той чоловік алкоголік і лається, бо злиться через те, що не втримав ящик і розлив пиво. А може, він виступає за тверезість і сам гепнув пиво об підлогу, проклинаючи його мерзенне існування. Існує ймовірність, що той чоловік тримається за ногу й стрибає, бо походить із малознаного племені у віддаленій канадській Арктиці, де обличчя людей увесь час закриті капюшонами, тому вони виражають смуток (або радість чи злість), тримаючись за ногу й стрибаючи. А може, то іноземець, який думає, що певні лайливі англосаксонські слова насправді означають: «Допоможіть, я упустив ящик пива собі на ногу».

Ось де нам знадобиться принцип простоти. Будь-яке із цих дивних і дуже малоймовірних припущень може виявитися правдою, але було б нерозумно відразу починати з надто складних теорій, коли в нас є зрозуміліше та притомніше пояснення, яке не треба довго шукати. Ми не маємо жодного уявлення, чи цей чоловік тверезий, чи п’яний, чи він із Канади, чи з Клівленда і чи англійська є його рідною мовою. Звісно, можна з’ясовувати, чи котресь із цих припущень правдиве, але починати з таких гіпотез суперечило б законами логіки та людського досвіду.

Якщо теорії змови настільки складні й сміховинні, то чому ж до них так тягне людей у багатьох суспільствах? Це правда: теорії змови є й були дуже популярними протягом століть. Сучасна Америка не виняток. Так, у 1970-х письменник Роберт Ладлам управлявся в створенні подібних теорій змов у своїй суперпопулярній серії романів, включно з романом про змову політичних убивць, які знищили президента Франкліна Рузвельта. («Стривайте, — скажете ви, — але ж Рузвельта не вбивали». Авжеж). Ладлам продав мільйони книжок і придумав суперубивцю Джейсона Борна, який був головним героєм цілої низки прибуткових фільмів у ХХІ столітті. Книжки, фільми й телешоу про теорії змови — від «Маньчжурського кандидата» в 1960-х до серіалу «Цілком таємно», знятого через тридцять років — мали мільйони прихильників.

У сучасній американській політиці теорій змов більш ніж достатньо. Президент Обама — мусульманин під прикриттям, народжений в Африці. Президент Буш причетний до теракту 11 вересня. Королева Англії — наркодилерка. Уряд США розпилює літаками в повітрі хімікати, щоб керувати розумом людей. Євреї контролюють усе, крім того, що контролюють вихідці із Саудівської Аравії та швейцарські банкіри.

Одна з причин, чому нам усім так подобаються якісні конспірологічні трилери, полягає в тому, що вони звертаються до нашого почуття героїзму. Смілива людина проти величної змови, сили зла проти простої людини — цей сюжет старий, як і самі легенди про героїв. В американській культурі особливо популярна ідея про здібного любителя (на противагу експертам та еліті), який здатен перехитрити цілі уряди чи навіть більші організації й здобути перемогу. Джеймс Бонд не боровся проти суперзмовницької організації Spectre, аж поки британський письменник Ян Флемінґ, коли його романи стали рухатись у напрямку Голлівуду й американської аудиторії, не зрозумів, що головному героєві треба протистояти чомусь більшому, аніж просто комунізм.

Проте важливіше та дотичніше до теми смерті фаховості те, що теорії змови глибоко приваблюють людей, яким важко зрозуміти складний світ і які не мають терпіння на менш драматичні пояснення. Подібні теорії також апелюють до надмірної самовпевненості: є люди, які радше повірять у складну нісенітницю, аніж приймуть той факт, що не здатні чогось зрозуміти або що якісь питання поза межами їхніх розумових здібностей чи навіть є наслідком їхніх дій.

Теорії змови — це також спосіб для деяких людей уписати події, що їх лякають, у певний контекст і надати їм якогось значення. Без притомного пояснення того, чому з невинними трапляються жахливі речі, ці люди були б змушені прийняти такі ситуації просто як випадкову жорстокість байдужого всесвіту чи неосяжного божества. Це страшне відчуття. Такі думки можуть навіть викликати екзистенційний відчай, який, наприклад, змушує героя класичного роману ХІХ