Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Єдиний вихід із цієї дилеми — уявити світ, у якому в усіх проблемах винні впливові люди, що могли б запобігти стражданням. У такому світі невиліковна хвороба коханої людини — це не природна подія, а наслідок лиходійства промисловості чи уряду. Якщо стала відомою жахлива поведінка знаменитості, то це не доказ того, що той, ким ми захоплювалися, виявився поганим, а спланований наклеп на улюбленого героя. Навіть поразка нашої спортивної команди може виявитися змовою. («Я не хочу, аби Buffalo Bills виграли суперкубок, — каже головний злодій у «Цілком таємно» в серії 1996 року. — Поки я живий, цього не станеться»). Хай про що йдеться, завжди винен хтось, бо інакше лишалося б звинувачувати тільки Господа, чистий випадок чи самих себе.

Так само, як окремі люди, стикаючись із горем чи незрозумілими ситуаціями, шукають причин цього там, де їх немає, і суспільства тяжіють до неймовірних теорій, коли ціла держава потрапляє в біду. Теорії змови та їхня аргументація, як зауважив канадський письменник Джонатан Кей, особливо заспокоюють «суспільства, які пережили епічну колективну травму. У підсумку мільйони людей шукають відповіді на одвічне питання: чому щось погане трапляється з хорошими людьми?».[23] Саме тому був сплеск популярності теорій змов після Першої світової війни, революції в Росії, убивства Джона Кеннеді, терактів у вересні 2001 року та інших історичних подій.

Сьогодні теорії змови — це переважно реакції на економічні та соціальні зрушення, пов’язані з глобалізацією (раніше вони були пов’язані з наслідками війни та швидкою індустріалізацією в 1920-х та 1930-х). Теорії змови справді перешкоджають контакту експертів із громадськістю: наприклад, приблизно 30 відсотків американців думають, що «таємна еліта, яка прагне глобалізації, змовилася, щоб управляти світом», а 15 відсотків переконані, що медіа чи уряд на телебаченні застосовують спеціальні технології для контролю думок глядачів. (Ще 15 відсотків не впевнені щодо цього питання). Майже половина респондентів уважає або принаймні припускає можливість, що принцесу Великої Британії Діану було вбито. «Із такими цифрами, — зауважує Кей, — нам не доводиться говорити про теорії змови як про рідкісний феномен, що не має значного впливу на громадський сектор і культурні цінності».

Теорії змови небезпечні. У найгірших випадках вони призводять до паніки й страждань невинних людей. Так, на початку 1980-х Сполучені Штати накрила хвиля істерики, коли багато батьків були переконані, що в дитячих садках діють сатанинські секс-культи. Фальшиві «фахівці» піддавали жару, інтерпретуючи будь-яку фразу дитини як підтвердження найдивніших видів насильства. Звісно, насильство щодо дітей існує, але така грандіозна теорія, що, імовірно, відображала страхи та почуття провини батьків, які працюють, заполонила думки американців і завдала непоправної шкоди життю багатьох людей, тимчасово закривши собою кращі підходи до розв’язання дійсно наявної, але набагато обмеженішої проблеми.[24]

Якщо підтверджувальне упередження подолати складно, то теорію змови — просто неможливо. Навряд чи людину, яка думає, що нафтові компанії не дають вийти на ринок машині, яка їздить на водоростях, уразить ваш новенький Пріус чи Вольт. (На ці енергоефективні машини промислові барони дали добро). Люди, які переконані, що тіла інопланетян зберігаються в Зоні 51,[25] не змінять свою думку, навіть якщо відвідають цю базу. (Бачте, лабораторія з дослідження інопланетян, мабуть, у підземеллі).

Жвава суперечка з прихильниками теорії змови не лише безнадійна, а й небезпечна: не рекомендую її починати. Безкінечне перебирання нісенітниць виснажить навіть найнаполегливішого вчителя. Теорії змови — це останній бастіон у бою з фаховістю, бо, звісно, будь-який експерт, що суперечить їм, — ipso facto частина змови. Джеф Рунер колись писав:

Треба пам’ятати, що люди, які охоче підписуються під теоріями змови, уже бояться, що існують незмірні, потужні сили, які зловісно об’єдналися проти значущих для них сфер життя. Будь-яке заперечення такої загрози по суті збільшує її силу і ймовірність того, що змову не викриють.[26]

Нікому не побажаєш брати участь у такій розмові.

На щастя, подібні масштабні випадки ірраціональності досить рідкісні. Проте частіше та більш прозаїчне небажання сприймати поради фахівців також базується на популістичній недовірі до людей, що вважаються розумнішим чи освіченішими, ніж пересічні громадяни. Шкода від цього може бути не така драматична, але не менш відчутна.

Стереотипи та узагальнення

«Ну не можна так узагальнювати!» Дуже ймовірно, що ви це почуєте навіть під час досить м’якої дискусії. Людям не подобаються узагальнення — хлопчики такі, дівчатка інші, — бо всім хочеться вірити, що ми унікальні й що нас не можна отак просто посортувати. Проте більшість людей, виступаючи проти цього, має на увазі не відмову від узагальнення загалом, а те, що не варто поширювати стереотипи, а це вже інше питання. Проблема в тому, що в буденному спілкуванні люди часто не розуміють різниці між стереотипами та узагальненнями, і це призводить до того, що розмова між фахівцями та обивателями стає особливо важкою та виснажливою. (Розумію, що я тут узагальнюю. Але потерпіть уже мене).

Різниця має значення. Стереотипи — це огидна суспільна звичка, а от узагальнення лежить в основі всіх наук. Узагальнення — це ствердження ймовірності на основі реальних фактів. Не пояснення, і це також відрізняє узагальнення від стереотипів. Узагальнення можна виміряти та перевірити. Часом воно здатне допомогти встановити причини та наслідки, а іноді на базі спостережень можна навіть вивести теорію чи закон, який за певних обставин завжди буде правдивим.

Наприклад, казати, що китайці здебільшого нижчі за американців, — це узагальнення. Таке твердження може бути правдою чи неправдою. Люди, що сприймають це за стереотип, відразу кинуться шукати винятки, і дискусія швидко піде під укіс: «Я думаю, що китайці нижчі за американців». — «Ну не можна так узагальнювати! Китаєць-баскетболіст Яо Мін на зріст вище двох метрів!»

Утім, існування надзвичайно високого китайського баскетболіста нічого не доводить. Це питання можна з’ясувати, лише якщо виміряти людей у США та в Китаї і визначити, наскільки часто таке твердження правдиве. Якщо справді загалом китайці нижчі, ніж американці, то ми з’ясували лише те, що існує достатня кількість таких випадків і не буде хибним стверджувати, що це загальне правило, проте не без винятків.

Після узагальнення здійснюється важка робота, щоб пояснити, чому американці вищі за китайців. Це генетично обумовлено? Чи це наслідок відмінного харчування? А може, екологічні чинники? На ці питання існують відповіді, але хай якими вони не були б,