Читати книгу - "Східний синдром"

Отямився він голим під простирадлом на якомусь ліжку. Не повертаючи голови, обвів поглядом кімнату. Схоже, палата. По обидва боки лежали незнайомі чоловіки. У лівій руці стирчала голка від крапельниці, через систему в нього вливалася прозора рідина без кольору. Насилу підняв вільну руку, обережно помацав голову — бинти. Руки та груди — майже повністю сині, як перезрілий баклажан. Усі нутрощі боліли, в голову наче щосекунди забивали новий цвях, а ліжко здавалося палубою яхти під час шторму на узбережжі Адріатики. Навіть думати було боляче. Максим хотів було встати — куди йому тут лежати, як удома Оля місця собі не знаходить, та лише застогнав, зумівши посунути тіло на якийсь сантиметр. Заплющив очі та з шумом вдихнув, вгамовуючи напад нудоти. Треба відлежатися. Але як повідомити Олі, що він тут, живий?..

Вона знайшла його сама. Прибігла наступного дня, зго­рьована й нервова. То сміялась, то плакала, притискаючи його руки до свого обличчя. Раділа, що битий не до смерті, лютувала, що вчотирьох добивали одного.

— Я ледве не здуріла, поки обдзвонювала всі лікарні! Потім Анна Робертівна із сусіднього під’їзду сказала, що тебе начебто в Калініна повезли. Знайшла, слава Богу, знайшла… — Оля метушилася біля нього, то поправляючи подушку, то розгладжуючи зморшки на простирадлі, і ледь-ледь гладила його долонею по неголеній щоці, боячись завдати болю. — Заяву в міліцію треба подати…

Макс скривився, махнув рукою.

— Олю, яка міліція?! Ти як маленька. Вона й раніше не працювала, а тепер тим паче. Свої правила та закони встановлює той, у кого в руках зброя, от і все. Вам треба їхати звідси. Без мене.

— Ти що? Куди? Я без тебе не поїду! — за звичкою одразу вперлася рогом на своєму. — Як тільки випишуть — і поїдемо! Зберемо…

— Олю! — не дослухав, перебив. — Ти що, не розумієш? Не можна чекати! Геть не можна! Що не день — тут дедалі страшніше й чимраз менше шансів звідси вирватися! Учора вони забрали машину, потім заберуть фірму, квартиру… життя заберуть! — Максим оглянувся на суcідів по палаті, стишив голос. — Тоді буде не весілля, а поминки, і на ті ніхто не прийде. Поїдете з батьками поки що в Харків, до тітки твоєї, вона ж наче там живе? Подзвони Андрію Сабицькому, він допоможе все організувати. І сьогодні ж збери речі, я тебе благаю. Банківські карти заблокуй, із собою не бери. Виїдеш — відновиш, — шепотів він. — До кінця тижня ви повинні поїхати. Я тебе там знайду.

Вона плакала й хитала головою.

— Ні, Максе, я не зможу сама, не примушуй мене…

— Твою мать, Олю! — зірвався на крик він і знову перейшов на здавлений шепіт. — Ти зможеш! У нас немає вибору. Вам треба виїхати звідси якомога скоріше. До кінця тижня. Інакше… інакше… я навіть думати про це не хочу… — стискав її холодні попри спеку пальці. — Зараз іди додому. Завтра принеси мені телефон, найпростіший кноп­ковий. І записку з адресою тітки. Я приїду, Олюшко, я приїду, вір мені. Усе буде добре. Усе буде добре… — повторював і цілував її руки.

  ***

Виїжджати запланували на другий день літа. Оля опанувала себе й щосили трималася незворушно, наче колектор під час роботи. У переддень вирішального дня вона востаннє прийшла до Макса в лікарню. Ще більше схудла — сукня, яка раніше була по фігурі, тепер обвисла, на блідому облич­чі з гострими вилицями залишилися самі очі.

— Максе, я не хочу їхати без тебе. Я боюсь. За себе й за тебе, — зізналася, кусаючи губи.

— Усе буде добре, — впевнено відповів він, хоча серце стискалося — яку ж відповідальність він поклав на свою маленьку тендітну дівчинку. — З тобою буде Андрій, я йому довіряю, як собі. Через тиждень, максимум два, я буду поряд. Усе бу-де доб-ре, — повторив по складах, намагаючись додати своїм словам ваги.

Оля кивнула, посиділа біля нього ще трохи. Говорили про якісь неважливі дрібниці, боячись зачіпати головне.

— До речі, я візьму з собою сукню, вона майже готова, — раптом згадала вона. — Якщо вже мені тут вийти заміж не вдалося, одружимось у Харкові. Хіба що ти передумаєш, — усміхнулася Максу.

— І не сподівайся, я за тобою зі Стамбула ганяюсь, — віджартувався той. — Виїдеш із Донецька — одразу подзвони. Ну йди вже. З Богом.

Вона послухалась, пішла, на хвилину озирнувшись на нього в дверях палати. Максим встав із ліжка й додибав до вікна. Звідти дивився, як її дрібна, немов змаліла од відповідальності постать віддалялася від стін лікарні. І від нього.

Завтра вона не подзвонила. Ні зранку, ні вдень, ні ввечері. Максим весь день набирав її номер на дешевій «Нокії», але абонент постійно був поза зоною. Не відповідав і Сабицький — його найближчий донецький друг, який був би дружком на їхньому з Олею весіллі. Андрій мав доправити Олю разом з батьками до дверей квартири її харківської тітки й відзвітувати Максу про успішне завершення операції. Але зараз його телефон мовчав, наче спійманий диверсант на допиті. Це означало, що щось пішло не за планом. Намагався переконати себе, що на блокпостах у них просто відібрали телефони й Оля віддзвониться, коли потрапить до Харкова. Про гірший сценарій не думав. Нічого незворотного не могло статися, бо цього просто не могло статися. Не з його Олею. Шкандибав по палаті, гарчав на лікарів, медсестер і санітарок, а потім, змінивши тактику, улещував їх, щоб його негайно виписали додому. Ті лише сміялися: «Молодий чоловіче, з вашою ЧМТ і забоєм серця сидіть на сідницях рівно й приймайте вже куплені для вас ліки та крапельниці за розкладом».

Макс спробував піти сам, хоч у голові шуміло й паморочилося, а серце то стукотіло, як несправний двигун, то завмирало на довгих кілька секунд. Він навіть дійшов до виходу в чому був — у капцях і спортивному костюмі, але втратив свідомість і звалився вже на вулиці, вдарившись залатаною головою об бетонний бордюр. Потім, зціпивши зуби, знову терпів уколи й дзвонив, дзвонив, дзвонив. Безрезультатно. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Перестав спати вночі, боячись пропустити вхідний від Олі. Став схожий на зомбі з голлівудських фільмів — з колючим їжаком волосся, що проросло замість стрижки під «нуль», зарослий чорною цупкою щетиною, з червоними від безсоння очима, зі свіжими, ще не загоєними рубцями на все обличчя.

Через два тижні його таки виписали. Слабкий від хво­роби й передчуття втрати, що невблаганно насувалася на нього, пішки йшов додому. Від гарячого повітря і пекучого сонця макітрилось у голові. Місто зустріло Макса насторожено й боязко. Хоч вулицями поспішали в справах люди й вигулювали дітей на майданчиках молоді мами, ця настороженість, це очікування прийдешнього жаху відчувалися в усьому: