Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якби хтось йому сказав хоч слово, або якби ракія була достатньо міцною, щоб зробити його інакшим, ніж він був, Ґоран не поїхав би до Заґреба. Не з’явився б на Мироґої в першому ряду біля катафалка, не потискав би вологих долонь і не цілував би щік старих тіток та їхніх сердитих чоловіків. Скандал, який спричинив би таким чином, його й не стосувався б, бо тих людей він більше ніколи не побачить і ніколи більше не поїде до Заґреба. Колись давно він поїхав кататися на лижах, познайомився з жінкою, яку покохав, і насправді так ніколи й не повернувся додому. Сталася війна, в якій кожен мусив обрати свій бік, деякі обирали між державами чи народами, а він обирав між Дівною та мамою. Хоча ніхто цього не визнає, його вибір був болісніший і людськіший. А після того, як вибір було зроблено, його потрібно було триматися завжди й до кінця. Мама так і померла, не побачивши його. Їй однаково, приїде він чи не приїде на Мироґой.
Він чекав, що хтось йому скаже, підтвердить, що це цілком нормально — поїхати з дружиною й дітьми у Грецію, а не на материн похорон. Але все дарма. Сам, у тестевому чорному костюмі для весіль та похоронів, з хорватським паспортом у кишені, він стоятиме в сараєвському аеропорту й почуватиметься обдуреним. Не знатиме, хто й навіщо його обдурив, чекатиме, що зненацька щось зміниться, що з гучномовця пролунає його ім’я, що його зупинять на митному контролі.
У ніч перед від’їздом двоє чоловіків стояли перед будинком і курили. «Ти мусиш це зробити», — сказав молодший. «Знаю, можеш мені цього не казати», — відповів старший. «Не хочеш їхати?» — запитав молодший. «Та як же не хочу, мені просто шкода, що ти не поїдеш», — збрехав старший. Потім вони мовчали, голоси долинали тільки тоді, коли той, котрий не мав запальнички, хотів закурити нову цигарку. І відомо було, що той другий думає і як легко було б зробити щасливим світ, але вони так само добре знали, що зробити цього не можна. Не в цьому світі і не серед цих людей, з якими вони живуть.
Не було жодних проблем зі зміною одного імені в бронюванні, особливо після того, як в агенції почули про причини такої зміни. Те, що в переможця померла мати, спричинило майже родинну жалобу серед світлокосих хостес. Додаткова причина допомогти, тож, якщо треба…
Літак до Афін вирушав із сараєвського аеропорту о восьмій двадцять. Вони прокинулись о п’ятій, треба було ще добратися з Пале до аеропорту. Автобус до Лукавиці був о шостій, а далі треба брати таксі. Доки вони спускалися у Сараєво, у Вєролюба Бакрача всі кишки зав’язались у вузол, такий велетенський, яким прив’язують човни на дунайських набережних, і він постійно дивився в інший бік, на гору, яка ставала все вищою, поки автобус спускався все нижче.
У Лукавицю вони приїхали саме вчасно. У таксиста була довга борода, а на дзеркалі заднього огляду гойдалась іконка з ликом Святого Сави[33]. Ні те, ні те за нормальних обставин йому не сподобалося б, але зараз, коли на відстані витягнутої руки, в межах досяжності пістолетного пострілу чи сильно копнутого футбольного м’яча лежало місто, в яке він і ногою за життя ступати не хотів, четник[34] та ікона здалися Бакрачу кревною ріднею, мало не гербом із шістьма смолоскипами[35]. «Де ти воював, брате?» — спитав він таксиста. Той тільки глянув на нього й нічого не відповів. Перед будинками край дороги до аеропорту діти грали в футбол. Один із них, не старший семи років, на спині мав цифру сім, а над нею напис — Саліхаміджич[36]. «Хороший гравець», — сказав Бакрач. «Бувають і кращі», — відгукнувся водій.
Греція виявилася місцем, у якому він завжди хотів опинитися, навіть сам того не знаючи! Ні, Греція була тим місцем, де Вєролюб Бакрач мусив народитись. А якщо вже не народився — то хоча б провести тут старість. Він одразу забув і Пале, і будинок, що його будував, життя, яке там залишає, забув навіть про бджіл: нехай здичавіють чи перейдуть у чиїсь добрі руки, а він хоче залишитися тут, у Греції! Тільки хай йому залишать онуків, без них він усе ж не зможе, а разом вони отак, автобусами з кондиціонером і телевізором кочуватимуть благословенною країною з кінця в кінець і шукатимуть рай. Спершу він думав, що знайшов рай в Афінах, на Акрополі, але наступного дня вони проїхали тридцять кілометрів до містечка, назви якого не запам’ятав, і він уже знову був упевнений, що це рай. За сім днів курсування по Греції кожне місце, в яке вони потрапляли, здавалося Бакрачу кращим за попереднє. Мимохідь він ще й дивувався молодим, які нарікали, що стільки їздять, співчутливо дивився на дівчат, які блювали у чорні пластикові пакети, втішав тих, які плакали й повторювали, що більше вже не витримують…
Дівна дивилася на нього і тільки посміювалася. Батько ніколи не був таким. Та й хто б міг подумати, що він, селянин, який більше чудувався кожній травині, ніж найкрасивішій белградській будівлі, буде такий захоплений античними руїнами.
Восьмого дня вони прибули до Епідавра
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.