Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

href="ch2.xhtml#id32">[37]. «Все, що ви скажете тут, однаково добре буде чути на верхніх ярусах амфітеатру», — пояснив гід, коли вони спустилися всередину. Грек, який грав роль господаря і якому належало заплатити за вхід, заспівав, щоб підтвердити слова гіда. Екскурсія розсипалася по амфітеатру. Декотрі бігли догори, щоб послухати звідти, перш ніж грек закінчить пісню. Ірис та Невен першими видерлися на горішній ярус. «Діду, діду, ходи сюди, скоріше!» — махали вони йому. «Не можу, я застарий!» — крикнув у відповідь він. «Не кричи, діду, тут усе добре чути!»

Грек сердито обірвав пісню. Ну ж бо, люди, заспокойтеся, даремно прохав екскурсовод, ніхто його не хотів слухати. Люди, що сім днів тяжко поневірялися по Греції, замість того щоб спокійно і за менші гроші засмагати на узбережжі Чорногорії чи в Болгарії, нарешті побачили диво. Можна було почути, як дихає той, хто стоїть за двадцять метрів від тебе, як шурхотять капронові колготки, коли труться одне до одного стегна дівчини, що спинається нагору, почути, як хриплять легені чоловіка, що невдовзі помре… Бакрач не чув своїх легень, але чув усе інше, і жодної думки про смерть не було у нього в голові. Він мав серце дитини, але шкодував, що ноги вже не служать так добре, щоб гасати вгору-вниз і наслухати, як змінюються звуки.

Півгодини тривав гамір у Епідаврі, а потім екскурсія потроху вгамувалася. Всі спускалися до центру амфітеатру, туди, де стояв їхній гід, а тоді один хлопець — Бакрач давно його помітив, хороший такий, на ім’я Алмір, він ще був Дівні допоміг із валізою, коли треба було поспішити на корабель, — запитав екскурсовода, чи можуть вони з другом щось заспівати. Той відповів, що треба спитати дозволу, бо за правилами тут лише греку дозволено співати. «Та дай же ти хлопцеві заспівати», — втрутився Бакрач. «Але дозвіл…» — наполягав гід. «Хай йому грець тому дозволу, якщо тобі тяжко, я сам спитаю грека», — гороїжився Бакрач. На щастя, обійшлося без його розмови з греком, бо не було такої мови, якою вони двоє могли б порозумітися.

Гід отримав дозвіл. Алмір та Деніс стали посередині кола, а всі решта розступилися чи пішли на горішній ярус театру, туди, звідки найкраще чути. Вєролюб Бакрач став біля хлопців, переконаний, що в цьому є і його заслуга. Вони заспівали тихо: «Довга зимова ніч, світанок не настає, тільки текбір[38] чути в глухій пітьмі…» На цьому місці — мабуть, у пісні так говорилося — Алмір упівголоса, та все ж достатньо ясно вигукнув: «Аллагу екбер!». І поглянув на Бакрача, ніби жінка, що перепрошує небо за те, що день зайнявся хмарний. Він злегка здригнувся, але не знайшов у собі лихої думки, за яку зачепився б. У пісні далі співалося про юнаків, які вирушають на війну, залишаючи сестер, про дощ, сніг, про Бога та вмирання. Про білу мечеть і про те, як люди сподіваються без надії.

Мелодія була знайома — стара народна із сербських весіль, що її за часів його молодості грали циганські духові оркестри, але проспівана отак, такими словами і на тому місці, де все можна розчути найкраще, вона звучала ніби докір Богові за те, що Він, творячи світ, і горе створив у ньому.

Йому стиснулося горло, він би й розплакався зараз, якби тільки ніхто його не бачив і не чув. Або заспівав би з ними, якби зумів запам’ятати слова. Пам’ятав тільки оті два, які вже давно прагнув забути, так само як і місце, де їх уперше почув. Усе інше було просто картинкою, ніби лялькове місто, населене дресированими мурахами, чиї голоси людське вухо здатне розчути лише в Епідаврі. Тут було добре чути, як мурахи плачуть за своїми дітьми.

Після вечері йому стало зле. Дівна бігала готелем у пошуках допомоги. Приїхала швидка, а він усе ніяк не міг звести дух, аби сказати їм, щоби зняли йому ту невидиму каменюку з грудей. Проблема тільки в ній. А загалом він у порядку. Просто дихати не може.

Наступним, що він побачив, була біла лікарняна палата й блискуча зелена мушка, що залишала яскравий слід на чорному екрані. Моє серце, подумав він. А тоді до нього вчепилася нав’язлива думка: мушка зелена тому, що він приїхав із Боснії. Так ті грецькі лікарі розсудили. Боснійцю — зелена, росіянину — червона, американцю, мабуть, блакитна… Потім думав, що добре було б, якби Дівні хтось міг переказати, аби не приводила дітей до лікарні. Хай не бачать його таким. Потім він побачив білявого хлопця, що подивився йому в очі, вигукнув оті два слова і стрибнув униз.

Це сон, подумав Вєролюб Бакрач. Але це ще був не сон. Наступної миті зникли біла палата, екран і зелена мушка, що залишала на ньому яскравий слід. Він сидів у темній кімнаті. Знав, що досі тут ніколи не бував. Але знав також, що сидить отак уже дуже довго, у кріслі, зручно склавши руки, серед людей, які раді його бачити. Вони нічого не кажуть, але вони щасливі. Не мусять навіть співати, щоб відчувалася пісня поміж них. Ота, на стару мелодію, яку колись давно грали циганські оркестри. Поки людина живе, її мучить колись побачене і почуте, подумав тоді він, і навіть здалося, що усміхнувся. Його нічого не мучило, він уже нічого не пам’ятав.

Запис

Перший танґо-бал відбувся в Сараєві 15 квітня 1928 року в готелі «Європа», перед приголомшеною міською громадою на чолі з Саво Чераничем, старим танцмахером і адвокатом австрійським. Його дружина Роза, уроджена парижанка, тричі зомлівала, поки якийсь тип, званий Ґерардо, водив залою Сонєчку, дочку полковника Соловйова, просуваючи ногу між її стегон і лівим плечем доторкаючись спершу однієї, а тоді другої Сонєччиної цицьки. Росіяночка танцювала танґо вперше в житті, але це, очевидно, не мало значення. Все, що потрібно було від неї, — розпружитись і підкоритись, аж доки — таким є, мабуть, завершення цього непристойного танцю — дрібний та лисуватий Ґерардо зґвалтує її остаточно. Та не від цього в пані Рози спинялося дихання й затуманювався погляд, а від того, що Ґерардо весь час тримав у зубах вогненно-червону троянду. Добре видно було, що шипи увіп’ялися йому в язик та губу, потекла кров, проте він нічого не відчував. Коли він переломив Сонечку через свою праву руку, аж здавалося, що в неї ось-ось трісне хребет, а її світле волосся підмело паркетну підлогу, кілька крапель Ґерардової крові окропило її підборіддя, а одна крапля стекла на