Читати книгу - "Наперекір, Аманда Рід"

Мене вистачає рівно на тридцять хвилин і під приводом піти до туалету, я залишаю Женю саму.

Тут я не вперше, але через киплячі емоції все одно плутаюсь у будинку і, трохи поблукавши, все-таки знаходжу потрібні двері. Закінчивши всі свої справи, не поспішаю повертатися до компанії. Заходжу до вітальні й через вікно дивлюся, як веселиться народ. Минуло два місяці з нашого розставання, а злість нікуди не зникла. Мені здавалося, що Нік зміг погасити її. Але то лише здалося…

— Не чекав на тебе тут побачити! — Білий заходить до кімнати. Від несподіванки я розпливаюся в посмішці.

Хлопець проходить і сідає навпроти мене. Незважаючи на його милу посмішку у відповідь, між нами відчувається незручність.

Якийсь бар'єр не дозволяє мені розслабитися так само, як якби, наприклад, ми були онлайн.

— Аналогічно! Тобі ж не подобається Віталік, — складаю руки під грудьми.

— А тобі Дан!

— Мене привела Женя.

— А мене Влад.

Ах так, Влад, це така якась ланка, окрім колишнього, яка з'єднує Ніка і наш район. Тому, що Нік живе на іншому кінці міста, а Влад залишився його другом ще з тих часів, коли Білий навчався у нас.

Опускаю очі, не знаю куди день, а Нік навпаки. Не приховуючи інтересу, хлопець розглядає здається кожний міліметр моєї зовнішності.

Соромлюся від подібної пильної уваги. Вся моя іронія та легкості у спілкуванні з цією людиною кудись випаровується. Але в той самий час я не почуваюся ніби не у своїй тарілці. Тарілка моя… просто відчуття інші. Незнайомі. Нам треба ще навчитися бути поряд у реальному житті.

Нік продовжує дивитись на мене. Милуватися. Ковзає по обличчю, опускається до шиї. На його губах грає беззмінна легка усмішка. Він вже розвалився у кріслі і його худі коліна невимушено стукають.

— Ти мене боїшся? — несподівано вимовляє Нік.

— З чого б це? — обурено повертаючись всім корпусом.

— Дивна така в реалі. Начебто знайома і водночас незнайомка.

— Теж саме, Нік! — полегшено зітхаю. — Повернімося до них, а ввечері обов'язково зустрінемося в онлайн?

— Ну давай! — Нік охоче погоджується і, ляснувши себе по колінах, підіймається. — Ходімо! Чи ми маємо вийти окремо? — скидає брову.

Хлопець виявився дуже близько. Височить наді мною. Доводиться задерти голову вгору, щоб глянути в його зелені очі.

Секундний зоровий контакт залишає відбиток на серці, змусивши на дні мертвої душі заворушитися чомусь приємному.

Що зараз сталося? Щось таке, що в жодному разі не повинно було відбуватися.

Сидячи за спільним столом, я ловлю себе на думці що я тут зайва. Настав час звалити звідси, поки Дан-балван не переступив межу і не почав мене називати дешевшою повією.

Встаю зі свого місця, прощаюсь з усіма. Краєм ока помічаю що Нік теж смикається:

— Я проведу, — лоскоче слух його м'яке «р», яку він не вміє правильно вимовляти. Я обожнюю цю його мʼякість.

— Куди ти збирався її проводити? Охолонь бро! Ви взагалі знайомі? — подає голос Дан.

Ось тільки цих півникових боїв мені не вистачало. Дивлюся в зелені очі Ніка і помічаю, яка все ж таки незвичайна у нього зовнішність. Надзвичайно гарна зовнішність… Чому цього раніше не помічала?

Чекаю хвилину, розвертаюся та йду. Відійшовши на пристойну відстань, позаду чую швидкі кроки. В голові починає битися: Хоч би це Нік! Хоч би це Нік!

Але, рука що по-свійськи падає мені на плечі, промовисто «каже» що це Дан пішов за мною. Скидаю зухвалу кінцівку і переходжу на інший бік стежки.

Ми йдемо у повній тиші. Мені нема чого йому сказати. Мій мозок бореться з бажанням наплювати на всі образи та ненависть і кинутися в його обійми, відчути торкання його теплого дихання на своїх губах.

Біля роздоріжжя дороги Дан зупиняється.

— Ходімо коротким шляхом? — киває у бік темної вулиці.

Питання з каверзою. Як ви вважаєте, куди я піду? Далі освітленою стежкою, де багато будинків навколо? Чи темною вулицею короткого шляху?

Звичайно ж я повертаю за запропонованим Даном маршрутом. Чого я хочу цим досягти? Напевно в черговий раз хочу переконатися, що я дурепа, яка йде на поводі у почуттів.

Дійшовши до повороту на мою вулицю, а точніше, до самого неосвітленого відрізка, Дан різко змінюється в особі. Хапає мене ззаду міцно притискаючи до себе:

— Що ти зробиш, якщо я затягну тебе в ті кущі? — гарчить мені на вухо.

Я завмираю, страх липким холодом біжить по хребту. Ні! Він просто жартує. Він не зробить цього!

— Можеш навіть кричати, все одно тебе ніхто не почує! — іде разом зі мною до тих кущів.

— Ну, так давай! Ти ж тільки про це мрієш! — іду ва-банк, аж раптом це зібʼє його з пантелику.

І правда, відсутність опору з мого боку діє. Хлопець розвертає мене до себе й чіпляє за підборіддя, щоб дивилася прямісінько в його очі.

— Поцілуй мене! — наказ, якому я підкоряюся миттєво. Таке відчуття, ніби його очі світяться у темряві. Вони вражають мене своїм світлом, поглинають без залишку.

Я стаю навшпиньки та торкаюся його губ, він цілує глибше і вогонь розливається моїми венами, змушуючи горіти поранене серце, перетворюючи його на попіл.

Навіщо я знову пірнаю в цю прірву? Тут одне пояснення – я кохаю його. Чи ні? Може, я просто не хочу приймати те, що все вже скінчено? Може мені подобалися ці хворі стосунки на межі?

Але в ту ж хвилину, я розумію, що немає більше тих метеликів у животі, немає натягнутого дроту емоцій. Є біль та образа, це не те світле почуття, що було раніше. Це отруйна звичка, яка хоче все повернути на свої місця, ось тільки двічі в одну річку не ввійдеш. А цю річку я входила вже тисячу разів.

Годі.