Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Директор школи — п’яниця. Нерідко приходив п’яним на уроки. Він постійно втручався у нашу викладацьку роботу і вимагав, щоб ми ставили навіть найгіршим учням гарні оцінки.

Восени нам систематично зривали уроки — всіх учнів забирали на поле допомагати колгоспу збирати врожай.

Пригадується яскрава картина. Ми чистимо кукурудзу. Вдалині на дорозі з’являється постать директора на велосипеді. Він падає. Школярі коментують: «Бардюг знов п’яний».

Дисципліна в школі дуже погана. На уроках — галас. На зауваження вчителя майже ніхто не реагує. Якось учень п’ятого класу відповів на моє зауваження: «Я тобі й другу ногу переламаю». У тому, що не було дисципліни, був винен і я. Я не зумів знайти міру між суворістю і ласкою. Мені здавалось, що треба звертатись тільки до розуму дітей і давати їм змогу вільно розвиватись розумово. Вони мене любили за гумор на уроках, але майже ніколи не слухались. Вчительку російської мови слухались ще менше.

У кожному класі сиділи переростки. У п’ятому класі, наприклад, була дівиця років вісімнадцяти, у шостому класі — хлопець і дівчина по 19 років (мені було 20). Обоє переростків з шостого класу — туберкульозні. Дівчина з п’ятого класу — просто лінива й дурна баба.

Ось весь п’ятий клас розв’язує контрольну роботу. Вона встає і подає чистий аркуш паперу: «Леоніде Івановичу, я ні. хуя не розумію».

Я червонію, уважно вивчаю класний журнал. Клас затих — чекає на мою реакцію. Нарешті я уривчастим голосом прошу її вийти з класу. Вона відмовляється. Я намагаюся силоміць її виштовхнути. Вона нахабно всміхається і намагається своїми грудьми доторкнутись до мене.

Дехто з учнів приходив на уроки п’яний.

У школі не було жодного приладу. Я наполягав на тому, щоб їх закупили, але директор і вухом не вів. Одного разу я мав розповісти дітям про сполучені посудини. На урок прийшов вчитель української мови. Я розповів на пальцях про сполучені посудини, а за приклад навів шістнадцятирічного хлопця, який часто приходив на уроки п’яний. Ось він спускається до батька в погріб, дістає шланг, вставляє його в бочку і п’є вино. Він і бочка — сполучені посудини. Клас у захваті від такої фізики.

Після уроку колега мене втішив: «Ось бачте, вам вдається обходитись і без приладів».

Ми з Аллою Михайлівною розмовляли з іншими вчителями про те, що в школі треба змінити порядки. Всього було дев’ять учителів, з них четверо підримало нас, троє — проти: директор, його дружина і вчителька ботаніки, колишній агроном, яка була вдячна директорові за те, що він допоміг їй позбутись каторжної роботи агронома («легкий» хліб учителя просто так їй не минувся: після навчального року вона подалась у санаторій лікуватись від неврозу, який нажила за рік викладання).

Після першої чверті я в 5-му класі поставив п’ять двійок, вчителька російської мови — 10 (з 11 можливих). На диктанти з російської мови страшно було дивитись. Найкращі учні робили по двадцять помилок, найгірші — по 70 і більше. До Алли Михайлівни російську мову викладала директорова дружина — істота цілковито неграмотна.

Ситуація стала нестерпна.

Ми з Аллою Михайлівною написали листа, у якому виклали, що відбувається в школі, в райком партії і в районний відділ народної освіти.

Про листа дізнався директор і заявив, що через нашу заяву постраждаємо тільки ми. Ще не пізно поїхати в районний центр і забрати заяву.

Чутка про листа розійшлась серед колгоспників, ставитись до мене почали тепліше. Якось вранці мене розбудила господиня й сказала: «Увечері до Бардюга приїхали з району й вино цілу ніч пили». Стало ясно, що ми програли.

Комісія прийшла на урок не до директора, а до нас. Аллу Михайлівну змусили провести диктант. Увечері ми вдвох сіли його перевіряти. Якщо в диктанті 70–80 помилок, то неминуче частину з них пропустиш. Спочатку зошит перевіряла вона, потім я, потім знову вона. І, незважаючи на такий потрійний фільтр, декілька помилок ми пропустили, у чому її й звинуватили. Наступного дня провели педагогічні збори. Виявилось, що нас тільки двоє, — решта або зберігали нейтралітет, або виступали проти нас.

Основне до нас звинувачення — недотримуємось методики викладання. Стосовно мене це почасти було виправдано: по-перше, я методики в університеті не вивчав, а по-друге, багато що з методичних вказівок, про які казав директор, видавались мені (та й зараз видаються) безглуздими. Що ж до Алли Михайлівни, то таке звинувачення було брехливе — в інституті їй за пробні уроки завжди ставили «відмінно».

Потім нас звинуватили у чварах, і на завершення педагогічні збори оголосили нам трьом (і директорові таки) по догані, яку буде занесено в особову справу. (За якийсь час ми дізнались, що директорова догана залишилась усною.)

Алла Михайлівна почала наполягати на тому, щоб ми залишили школу. Я доводив, що ми не маємо морального права кидати учнів. Але учнів вона ненавиділа тепер майже так само, як і вчителів (вона була вагітна, і це тільки збільшувало її переживання через безлад на уроках). Я намагався привчити учнів читати художню літературу. Алла злісно насміхалась з цих спроб і, зокрема, з моїх художніх смаків (в цьому останньому вона, по суті, мала рацію). Врешті-решт вона поїхала з села. Згодом я зайшов до неї в Одесі. На неї страшно було дивитись. Дитина народилась мертвою (лікарі пояснили це нервовою перенапругою).

Вона стала мізантропкою.

Я міг би звернутись в Облвно — там працювали мої друзі. Але боротись з допомогою блату здавалось мені аморальним.

Після того як Алла Михайлівна пішла, її предмети почали розподіляти між учителями. Почалось перетасовування всіх уроків. Мені запропонували фізкультуру. Я пояснив, що у школі був звільнений від фізкультури. Потім запропонували військову справу, працю, співи, малювання. Від всіх цих предметів я відмовився (ставку робили на те, Що коли я почну більше заробляти, то стану поступливіший).

Нарешті мені запропонували німецьку мову. Я погано знаю німецьку, але решта вчителів ще гірше. Для дітей я все-таки кращий варіант. Погодився. Але в учительську ввірвалась вчителька ботаніки і почала звинувачувати мене в тому, що я відбираю в неї уроки. Я запропонував їй забрати німецьку мову собі. Директор виніс соломонів вирок: їй три уроки німецької в 6-му класі, мені