Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ 📚 - Українською

Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У карнавалі історії. Свідчення" автора Леонід Плющ. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 199
Перейти на сторінку:
жінки — про городи, які їм виділив колгосп, і про одяг. Віддушиною стала вчителька російської та німецької мови Алла Михайлівна. Вона закінчила педагогічний інститут і, як і я, перший рік викладала. Ми проводили з нею вечори, розмовляли про літературу, учнів та порядки в школі. Порядки здавались нам дикими.

Директор школи — п’яниця. Нерідко приходив п’яним на уроки. Він постійно втручався у нашу викладацьку роботу і вимагав, щоб ми ставили навіть найгіршим учням гарні оцінки.

Восени нам систематично зривали уроки — всіх учнів забирали на поле допомагати колгоспу збирати врожай.

Пригадується яскрава картина. Ми чистимо кукурудзу. Вдалині на дорозі з’являється постать директора на велосипеді. Він падає. Школярі коментують: «Бардюг знов п’яний».

Дисципліна в школі дуже погана. На уроках — галас. На зауваження вчителя майже ніхто не реагує. Якось учень п’ятого класу відповів на моє зауваження: «Я тобі й другу ногу переламаю». У тому, що не було дисципліни, був винен і я. Я не зумів знайти міру між суворістю і ласкою. Мені здавалось, що треба звертатись тільки до розуму дітей і давати їм змогу вільно розвиватись розумово. Вони мене любили за гумор на уроках, але майже ніколи не слухались. Вчительку російської мови слухались ще менше.

У кожному класі сиділи переростки. У п’ятому класі, наприклад, була дівиця років вісімнадцяти, у шостому класі — хлопець і дівчина по 19 років (мені було 20). Обоє переростків з шостого класу — туберкульозні. Дівчина з п’ятого класу — просто лінива й дурна баба.

Ось весь п’ятий клас розв’язує контрольну роботу. Вона встає і подає чистий аркуш паперу: «Леоніде Івановичу, я ні. хуя не розумію».

Я червонію, уважно вивчаю класний журнал. Клас затих — чекає на мою реакцію. Нарешті я уривчастим голосом прошу її вийти з класу. Вона відмовляється. Я намагаюся силоміць її виштовхнути. Вона нахабно всміхається і намагається своїми грудьми доторкнутись до мене.

Дехто з учнів приходив на уроки п’яний.

У школі не було жодного приладу. Я наполягав на тому, щоб їх закупили, але директор і вухом не вів. Одного разу я мав розповісти дітям про сполучені посудини. На урок прийшов вчитель української мови. Я розповів на пальцях про сполучені посудини, а за приклад навів шістнадцятирічного хлопця, який часто приходив на уроки п’яний. Ось він спускається до батька в погріб, дістає шланг, вставляє його в бочку і п’є вино. Він і бочка — сполучені посудини. Клас у захваті від такої фізики.

Після уроку колега мене втішив: «Ось бачте, вам вдається обходитись і без приладів».

Ми з Аллою Михайлівною розмовляли з іншими вчителями про те, що в школі треба змінити порядки. Всього було дев’ять учителів, з них четверо підримало нас, троє — проти: директор, його дружина і вчителька ботаніки, колишній агроном, яка була вдячна директорові за те, що він допоміг їй позбутись каторжної роботи агронома («легкий» хліб учителя просто так їй не минувся: після навчального року вона подалась у санаторій лікуватись від неврозу, який нажила за рік викладання).

Після першої чверті я в 5-му класі поставив п’ять двійок, вчителька російської мови — 10 (з 11 можливих). На диктанти з російської мови страшно було дивитись. Найкращі учні робили по двадцять помилок, найгірші — по 70 і більше. До Алли Михайлівни російську мову викладала директорова дружина — істота цілковито неграмотна.

Ситуація стала нестерпна.

Ми з Аллою Михайлівною написали листа, у якому виклали, що відбувається в школі, в райком партії і в районний відділ народної освіти.

Про листа дізнався директор і заявив, що через нашу заяву постраждаємо тільки ми. Ще не пізно поїхати в районний центр і забрати заяву.

Чутка про листа розійшлась серед колгоспників, ставитись до мене почали тепліше. Якось вранці мене розбудила господиня й сказала: «Увечері до Бардюга приїхали з району й вино цілу ніч пили». Стало ясно, що ми програли.

Комісія прийшла на урок не до директора, а до нас. Аллу Михайлівну змусили провести диктант. Увечері ми вдвох сіли його перевіряти. Якщо в диктанті 70–80 помилок, то неминуче частину з них пропустиш. Спочатку зошит перевіряла вона, потім я, потім знову вона. І, незважаючи на такий потрійний фільтр, декілька помилок ми пропустили, у чому її й звинуватили. Наступного дня провели педагогічні збори. Виявилось, що нас тільки двоє, — решта або зберігали нейтралітет, або виступали проти нас.

Основне до нас звинувачення — недотримуємось методики викладання. Стосовно мене це почасти було виправдано: по-перше, я методики в університеті не вивчав, а по-друге, багато що з методичних вказівок, про які казав директор, видавались мені (та й зараз видаються) безглуздими. Що ж до Алли Михайлівни, то таке звинувачення було брехливе — в інституті їй за пробні уроки завжди ставили «відмінно».

Потім нас звинуватили у чварах, і на завершення педагогічні збори оголосили нам трьом (і директорові таки) по догані, яку буде занесено в особову справу. (За якийсь час ми дізнались, що директорова догана залишилась усною.)

Алла Михайлівна почала наполягати на тому, щоб ми залишили школу. Я доводив, що ми не маємо морального права кидати учнів. Але учнів вона ненавиділа тепер майже так само, як і вчителів (вона була вагітна, і це тільки збільшувало її переживання через безлад на уроках). Я намагався привчити учнів читати художню літературу. Алла злісно насміхалась з цих спроб і, зокрема, з моїх художніх смаків (в цьому останньому вона, по суті, мала рацію). Врешті-решт вона поїхала з села. Згодом я зайшов до неї в Одесі. На неї страшно було дивитись. Дитина народилась мертвою (лікарі пояснили це нервовою перенапругою).

Вона стала мізантропкою.

Я міг би звернутись в Облвно — там працювали мої друзі. Але боротись з допомогою блату здавалось мені аморальним.

Після того як Алла Михайлівна пішла, її предмети почали розподіляти між учителями. Почалось перетасовування всіх уроків. Мені запропонували фізкультуру. Я пояснив, що у школі був звільнений від фізкультури. Потім запропонували військову справу, працю, співи, малювання. Від всіх цих предметів я відмовився (ставку робили на те, Що коли я почну більше заробляти, то стану поступливіший).

Нарешті мені запропонували німецьку мову. Я погано знаю німецьку, але решта вчителів ще гірше. Для дітей я все-таки кращий варіант. Погодився. Але в учительську ввірвалась вчителька ботаніки і почала звинувачувати мене в тому, що я відбираю в неї уроки. Я запропонував їй забрати німецьку мову собі. Директор виніс соломонів вирок: їй три уроки німецької в 6-му класі, мені

1 ... 16 17 18 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"