Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякались. Людина, що стояла з списом або дротиком, залишилась на місці. Решта ж пустилася навтіки. Проте звірі прямували до моря, не виявляючи бажання напасти на негрів. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважатись. Нарешті один із них підплив до баркаса ближче, ніж я сподівався спочатку, але я був готовий до цього — поспіхом зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрелив і влучив йому в самісіньку голову. Тієї ж хвилини звір пірнув у воду, але незабаром знову з’явився на поверхні й почав то поринати, то виринати, ніби змагаючися зі смертю, як воно справді й було. Він поплив до берега, але від смертельної рани та боротьби з водою здох саме перед тим, як вибратись на сухе.

Не можна висловити, як здивувались бідні створіння, почувши звук і побачивши вогонь пострілу з моєї рушниці. Дехто з них мало не вмер з переляку й упав на землю, наче мертвий. Але побачивши, що звір занурився у воду, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його, керуючись плямами крові на воді, і, зашморгнувши його канатом, перекинув кінець його неграм, а ті витягли його на берег. Виявилось, що це леопард рідкої породи, з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри шанобливо підняли вгору руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий звір, переляканий звуком та вогнем рушниці, вихопився на берег і побіг прямо в гори, звідки обидва вони з’явились. Здаля я не міг розглядіти, що то був за звір. Помітивши, що неграм кортить покуштувати м’яса цього звіра, я захотів зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я знаками показав їм, що вони можуть узяти труп, і вони щиро подякували мені. Вони негайно стали до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували мені м’яса, але я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони й віддали мені дуже ласкаво. Крім того, вони принесли мені ще багато провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що це була за їжа. Далі я жестами попросив у них води: простягши один із наших глечиків, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж крикнули щось своїм: прийшли дві жінки й принесли величезний посуд із глини, випаленої, певне, на сонці. Посуд вони поставили, як і перше, на землю, а я послав Ксурі на берег з моїми глечиками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.

Маючи тепер запас м’яса, якогось зерна та води, я покинув гостинних негрів і протягом ще одинадцяти днів плив у попередньому напрямі, не наближаючись до берега, поки миль за дванадцять-п’ятнадцять спереду не побачив вузької смуги землі, що виступала далеко в море. Море було тихе, і я держався далеко від берега, щоб добратись до рогу. Нарешті, обминаючи його, я виразно побачив миль за шість від берега з боку моря другу смугу землі і майже з цілковитою певністю вирішив, що перша смуга був Зелений Ріг, а друга — острови Зеленого Рогу. Але до них було дуже далеко, і я не знав, що робити, бо розумів, що, коли мене настигне свіжий вітер, я, мабуть, не допливу ні до Рогу, ні до островів.

Замислившись над цією дилемою, я зійшов у каюту й сів. Коло стерна тим часом залишився Ксурі. Раптом він скрикнув: «Хазяїне, хазяїне! Корабель! Паруси!» Дурний хлопець до смерті перелякався, уявивши собі, що це, певне, один із кораблів нашого господаря, посланий наздогнати нас. Та я знав, що ми відійшли далеко від них і що з цього боку небезпека нам не загрожує. Вибігши з каюти, я відразу ж не тільки побачив корабель, але й розібрав, що це було португальське судно, яке, мабуть, прямувало до берегів Гвінеї за неграми. Зваживши, проте, на його курс і переконавшись, що судно йде в іншому напрямі й не збирається наближатись до берега, я поставив паруси й повернув у відкрите море, вирішивши зробити все, аби тільки знестися з ним.

На жаль, я скоро побачив, що навіть під усіма парусами не встигну підійти до них, і вони проминуть нас раніше, ніж я спроможусь просигналізувати їм. Проте я розгорнув усі паруси й почав був уже відчаюватись, коли вони, побачивши мене, здається, в підзорну трубу, подумали, що це європейський човен з якогось розбитого корабля, і згорнули частину парусів, щоб дати мені змогу наблизитись. Це підбадьорило мене і, маючи на баркасі прапор нашого колишнього господаря, я почав махати ним на знак нещастя і вистрелив із рушниці. Вони розповіли потім, що бачили тільки дим від пострілу, але самого звуку не чули. На ці сигнали вони здрейфували корабель і ласкаво зачекали мене. Приблизно за три години я причалив до корабля.

Мене спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою мовами, але я не розумів жодної з них. Нарешті зі мною заговорив шотландський моряк, що був на кораблі. Я відповів йому, що я англієць і втік із рабства від салеських маврів. Тоді мене запросили на корабель і дуже ласкаво прийняли там з усім моїм добром.

То була невимовна радість, як це зрозуміє кожний, бо я вважав, що визволився з мого злиденного й майже безнадійного становища. Я відразу ж запропонував капітанові все своє добро в нагороду за моє визволення, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і що все моє добро буде в цілості до самої Бразилії.

— Я врятував вам життя, — сказав він, — і хотів би тільки, щоб і мені його колись так само врятували; бо так і зі мною завжди може трапитись. Крім того, ми ж завеземо вас у Бразилію, а це не близько від вашої батьківщини; ви загинули б там з голоду, якби я забрав у вас ваше добро. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні, — додав він, — я довезу вас, сеньйоре інглес[19] (пане англійцю), до Бразилії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на переїзд додому.

Бувши милосердним