Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон 📚 - Українською

Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Скрипка «Спіріт Лейку»" автора Клер Бержерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 96
Перейти на сторінку:
що мало значення, так це сьогодення й уготоване для них майбутнє. З чарівною посмішкою вона запитала про табори для затриманих, про які чули арештанти.

— Моє начальство секретами зі мною не ділиться, — відповів офіцер, радий, що може прислужитися такій гарній жінці. — Як і ви, я чув, що постала нагальна потреба знайти місце, де можна було б розмістити в’язнів. Одним із таких стане арсенал у Бопор — від учора маємо вже підтвердження. Якщо вашого чоловіка відправлять туди, ви можете слідувати за ним і переїхати до міста Квебек. Це дуже гарне місто.

Олена розсміялася. Петро, який не зрозумів, чому вона так веселиться, дивився на неї запитливо.

— Цей військовий вирішив, що я твоя дружина, — сказала вона йому їхньою мовою.

— А що в цьому такого смішного? Ти могла б бути моєю дружиною! Я не дебіл і не стариган!-

— Вибач мені, Петре, — відповіла Олена, тамуючи свій нестримний сміх, — я вважаю тебе радше братом.

— Ти хоча б запитала в нього? — наполягав він, роздратований її ставленням.

Перш ніж розказати йому, вона подякувала офіцеру.

— Приходьте за новинами. Завжди радий вас бачити.

Він відсалютував їй підняттям правої руки до каски й дивився їй у слід. Вона була чарівною у своїй соболиній шапочці. Він знав ціну цьому надзвичайно рідкісному хутру, бо був сином кушніра. Якщо така вишукана особа була дружиною одного з цих чужинців, тож не всі вони хами.

7

Монреаль, 29 листопада 1914 року

Зведення численних таборів у Квебеку і в Канаді перестало бути тільки чутками. Навіть якщо канадський уряд і намагався тримати своє рішення в секреті якомога довше, новина ширилася, як пороховий дим, і розпалювала уяву в’язнів. Такі заходи переважно мали на меті заспокоїти населення, стурбоване присутністю на своїй території чужинців, у яких вбачало ворогів.

— На північному заході провінції солдати почали готувати концентраційний табір, — повідомив Микола своїй дружині, коли вона прийшла відвідати їх 29-го листопада.

Ліна слухала з недовірою.

— Може, знову чутки.

— Військові явно отримали наказ не патякати, бо не хочуть про це говорити. Але брат Стефана Бойка, шевця, чия майстерня згоріла у серпні, дістався аж до Абітібі[7] в пошуках роботи, і йому запропонували працювати в одному з місць, призначених для в’язнів.

— Бойко тут із вами?

— Так, його заарештували. Його документи, що засвідчують особу, згоріли в майстерні під час пожежі, але офіцер, який його зупинив, відмовився вірити. Його інтернували, бо він був безробітним й ішов на народний суп, щоб поїсти.

— Він заїка, тому міліція могла подумати, що він не сповна розуму, — зауважила Ліна.

— Маєш рацію, не так багато треба, щоб мати нормальний вид, якщо не говориш мовою країни.

— Думаєш, вас теж туди відправлять?

— Усе можливо. Бойко казав, вони звели вишки, і робітники натягують колючий дріт довкола будівель. Ясно, що не для того, щоб зробити там зону відпочинку.

— А де це — Абітібі?

— Не знаю, але десь дуже далеко на півночі, якщо я правильно зрозумів.

Ліна заплакала. «Ми приїхали до Канади з надією, що більше не боятимемося за нас і наших дітей, — подумала вона, — і ось мій чоловік і син — в’язні. Їх навіть збираються відіслати в концтабір».

— Я навіть уявити не могла, що з нами станеться таке тут, в Америці, — з жалем мовила вона вголос.

— Ти занадто довірлива, мамо, — втрутився Петро, який до цього часу мовчав. — Начальство скрізь однакове, що в Україні, що в Канаді. А бідняки, як ми, мають мовчати й підкорятися. Ми не багато значимо у їхніх очах. Для одних ми — гарматне м’ясо, й нічого більше, а для інших — небезпечні вороги.

Повертаючись післяобідньої пори додому, Ліна заглянула до церкви. Вона не могла допомогти своїм, тому сказала собі, що тільки молитва може їх хоч якось захистити.

У середині грудня Микола й Петро дізналися, що вони в списку тих, кого перевозитимуть на північний захід провінції Квебек. Дата ще не була визначена, але перекладач повідомив їм, щоб готувалися. Групи направлятимуть, починаючи із середини січня.

— Підготуватися! Наче в нас великий багаж, що маємо брати із собою! — похмуро ображався Петро.

Майор, який повідомив їм новину, дав зрозуміти, що більшість утримуваних буде переведено у табір Спіріт Лейк.

— Як каже Бойко, Богом забуте місце посеред тайги, за чотириста миль від Монреаля, — уточнив батько, — але хоча б зостанемося у Квебеку. А є й такі, кого відправлять на канадський захід.

За кілька днів, після меси, Ліна й Олена запитали кюре Бельвілля про географічне положення Спіріт Лейку. Він запросив їх до пресвітерської.

— Міріам, додайте два місця до мого столу, — сказав він служниці. — Ці дами обідатимуть зі мною.

Стара покоївка окинула презирливим поглядом обох жінок. Її хрещеник тільки-но переправився на той берег, як тут казали, щоб битися на боці британців. Тож ці дві австро-угорські українки були небажаними в місці, яке вона вважала своєю пресвітерською.

Пообідавши зі своїми гостями, кюре Бельвілль провів їх до свого кабінету, де на всю стіну висіла карта світу. А поряд висіла карта Квебеку. Олена зупинилася перед першою з них й обвела контур України, думаючи про свого батька. Де він тепер, Антон Ловенець?

— Ходіть гляньте, сказав їй священник, указуючи рукою на північний захід провінції.

— Жодної назви міста там, куди ви показуєте, — зауважила Ліна.

— Абітібі — нова територія, яку Квебек приєднав усього шістнадцять років тому, а моя карта набагато старша. Бачите оці простори вздовж онтарійського кордону? Амос десь тут.

Він показав пальцем місце поряд із річкою Аррікана.

— Якщо в мене правильні дані, то табір Спіріт Лейк звели всього за кілька миль від поселення.

— Ви чули про нього? — здивувалася Олена.

— Загально. Минулого тижня я отримав лист від одного з моїх колишніх вікаріїв, Жозефа Лавальєра, він тепер живе в Амосі. Він згадав, що почалися якісь роботи, і регіон отримав нове дихання. Тоді я не пов’язав ці факти, та чим більше думаю, тим більше переконуюся, що говорив він саме про будівництво цього табору, куди направлять Миколу й Петра. Щоб обладнати його, потрібно багато робочих рук.

— Видається, що той куток відірваний від усього, — зауважила Ліна.

— Тільки минулого року, пізньої осені, було укладено останні рейки трансконтинентальної дороги, що з’єднала Квебек із Вінніпегом. Тепер, коли залізниця перетинає Абітібі, ця частина Квебеку відкрита для колонізації. Я постійно отримую листи

1 ... 16 17 18 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"