Читати книгу - "Гра престолів"

— Заберіть мене з собою, коли вертатиметеся на Стіну,— зненацька гаряче попросив Джон.— Батько відпустить мене, якщо ви попросите, я точно знаю, що відпустить.

Дядько Бенджен пильно подивився на нього.

— Стіна — непросте місце для хлопця, Джоне.

— Я майже дорослий,— запротестував Джон.— На наступні іменини мені виповниться п’ятнадцять, а мейстер Лувін каже, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей.

— І то правда,— озвався Бенджен, опустивши кутики вуст. Узявши зі столу Джонів кубок, він наповнив його з найближчого глека і зробив великий ковток.

— Дейрону Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн,— мовив Джон. Юний дракон був одним з його героїв.

— Завоювання тривало одне літо,— зауважив дядько.— А той твій Малолітній Король утратив десять тисяч кіннотників, щоб узяти місто, і ще п’ятдесят, намагаючись утримати. Хтось мав підказати йому, що війна — це не гра,— він сьорбнув вина.— Крім того,— докинув він, витираючи рот,— Дейрон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Про це ти забув?

— Нічого я не забув,— відтяв Джон. Вино вливало в нього хоробрість. Він виструнчився на лавці, щоб здаватися вищим.— Я хочу служити в Нічній варті, дядьку.

Він довго і серйозно про це міркував, лежачи ночами в ліжку поміж сплячих братів. Роб одного дня успадкує Вічнозим і командуватиме великим військом як хранитель Півночі. Бран з Риконом стануть його прапороносцями і від його імені очолять тверджі. Сестри Арія і Санса одружаться з нащадками інших знатних родів і поїдуть на південь, щоб стати хазяйками своїх нових замків. А на що сподіватися байстрюкові?

— Ти не знаєш, чого просиш, Джоне. Нічна варта — це товариство побратимів. У нас немає родин. Ні в кого з нас ніколи не буде синів. Замість дружини нам служба. А замість коханки — честь.

— Байстрюки теж мають честь,— мовив Джон.— Я готовий дати присягу.

— Ти хлопчик, тобі всього чотирнадцять,— заперечив Бенджен.— А не дорослий, ще ні. Поки ти не пізнав жінки, не можеш навіть уявити, від чого ти відмовляєшся.

— До цього мені байдуже! — гаряче вигукнув Джон.

— Могло би бути байдуже, якби ти щось про це знав,— сказав Бенджен. — Якби розумів, чого коштуватиме тобі обітниця, синку, можливо, не так радо погоджувався би сплатити ціну.

Джон відчув, як у грудях закипає лють.

— Я вам не син!

— Дуже шкода,— підвівся Бенджен Старк і поклав руку Джонові на плече.— Приходь до мене після того, як у тебе з’явиться двійко власних байстрюків, і тоді побачимо, як ти почуватимешся.

Джон затремтів.

— У мене ніколи не буде байстрюків,— сказав він повільно. І виплюнув, як отруту: — Ніколи!!!

І зненацька збагнув, що за столом запала тиша і на нього всі дивляться. Він відчув, як на очі накочуються сльози. Зіп’явся на ноги.

— Перепрошую,— мовив він, щоб не втратити гідності остаточно. Розвернувся і втік, поки хтось не помітив його сліз. Та, мабуть, випив він більше, ніж усвідомлював. Дорогою ноги не слухалися його, і він боком зачепив дівку-подавальницю, від чого на підлогу полетіла карафа пряного вина. Навколо вибухнув сміх, і Джон відчув, як по щоках покотилися гарячі сльози. Хтось спробував підтримати його, але він викрутився з чужих рук і, сліпий від сліз, помчав до дверей. Насідаючи йому на п’яти, за ним у темряву ковзнув Привид.

У дворі було тихо й порожньо. Високо між зубців внутрішньої стіни стояв одинокий чатовий, від стужі щільно загорнувшись у плащ. На самоті щулячись від холоду, він мав знуджений і нещасний вигляд, але в цю мить Джон помінявся б з ним місцями. Решта замку була темна й безлюдна. Одного разу Джон бачив покинуту тверджу — лячне місце без жодного руху, тільки вітер і каміння, які зберігають мовчанку щодо людей, що колись тут жили. Сьогодні вночі Вічнозим нагадав йому цю тверджу.

Позаду Джона з відчиненого вікна під музику полилася пісня. Цього зараз слухати Джонові точно не хотілося. Витерши сльози рукавом сорочки, він, лютуючи на себе за те, що дозволив їм пролитися, розвернувся, щоб іти геть.

— Хлопче,— покликав його якийсь голос. Джон обернувся.

На дашку понад дверима до великої зали сидів Тиріон Ланістер, понад усе нагадуючи химеру.

— Цей звір — це вовк? — усміхнувся карлик до Джона.

— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид,— глянув він на чоловічка знизу вгору, зненацька забувши про свою прикрість.— А що ви робите там, нагорі? Чому ви не на бенкеті?

— Там надто спекотно і гамірно, та і я випив забагато вина,— озвався карлик.— А мене змалечку навчили, що блювати на братів своїх неввічливо. Можна мені зблизька роздивитися твого деривовка?

Повагавшись, Джон повільно кивнув.

— Ви самі спуститеся, чи ліпше мені принести драбину?

— До біса драбину,— мовив чоловічок. І, відштовхнувшись від дашка, стрибнув у повітря. Затамувавши подих, Джон благоговійно спостерігав, як Тиріон Ланістер крутнувся тугим м’ячиком, легко приземлився на руки, а тоді справно скочив на ноги.

Привид невпевнено позадкував від нього.

Обтрусившись від пороху, карлик розсміявся.

— Схоже, я налякав твого вовка. Прошу вибачення.

— Він не злякався,— заперечив Джон. А тоді, опустившись навколішки, покликав: — Привиде, ходи сюди. Ну ж бо. Ось.

Наблизившись, вовченя тицьнулося Джонові в обличчя, проте не спускало сторожкого ока з Тиріона Ланістера, і коли карлик потягнувся, щоб його попестити, воно позадкувало й мовчки вищирило зуби.

— Сором’язливе воно якесь,— зронив Ланістер.

— Привиде, сидіти,— звелів Джон.— Отак. Завмри.

Він підвів очі на карлика.

— А тепер ви можете його погладити. Він не ворухнеться, поки я не дозволю. Я його дресирую.

— Зрозуміло,— сказав Ланістер і скуйовдив білосніжне хутро у Привида між вух.— Гарний вовчик.

— Якби мене не було поряд, він би вам у горло вчепився,— мовив Джон. Можливо, поки що це була не зовсім правда, але незабаром усе так і буде.

— У такому разі далеко не відходь,— сказав карлик. Схиливши свою величезну голову набік, він окинув Джона різнобарвними очима.— Я — Тиріон Ланістер.

— Знаю,— мовив Джон. І підвівся. Виявилося, що він вищий за карлика. Від цього він почувався якось дивно.

— А ти — байстрюк Неда Старка, правильно?

Джона мов холодом пронизало. Стиснувши вуста, він нічого не відповів.

— Я тебе образив? — зронив Ланістер.— Вибач. Карликам необов’язково виявляти тактовність. Цілі покоління блазнів-жартунів у строкатому вбранні вибороли для мене право вдягатися як