Читати книгу - "Суперниця, Ірина Романенко"

Голова тріщала але я досі не могла зрозуміти, що бляха тут забула!

- Що я тут роблю?

- Тобі в усіх подробицях описати?

- Бажано.

- Здається ти поїхала в клуб у тому жахливому платтячку, напилася, твій друг підсипав тобі наркотики і вже віз вас додому з Поліною щоб трахнути.

- Господи! Поліна!! Де вона?!

- Не хвилюйся. Вона вдома. Я попросив одного свого друга побути з нею.

- Ти залишив її з незнайомим хлопцем!?

- Здається, вони вже були знайомі. Вона дуже зраділа коли побачила його.

- Добре, а що я роблю у тебе вдома??

- Теж в подробицях?

- Так! Важлива кожна деталь.

Він підійшов ближче.

- Ну в машині ти почала лізти цілуватися і мацати мене.

- Брешеш!

- Ти навіть встигла поставити мені засос поки ми стояли на світлофорі.

Він показав багряну пляму на шию і я зомліла.

- Добре, що було далі?

- Я вирішив відвезти тебе до себе, тому що на твоїй квартирі була вже Поліна. Як тільки ми зайшли ти люб’язно наблювала на мій паркет, зачепивши нові кросівки і пальто.

- Вибач…

- Потім я поніс тебе в ванну кімнату де ти почала роздягатися.

- Ти бачив мене голою?!

Я машинально прикрила тіло руками.

- Дарма прикриваєшся, я вже все встиг роздивитися вчора ввечері.

- Яка ганьба. Що було далі?

- Ти відключилась. Прийшлося обмивати тебе як стару паралізовану бабку.

- Що?!! Ти… Я… Прокляття! Навіщо ти це зробив?!!

- Я не хотів щоб ти вимацькала мої чисті простирадла.

Я закотила очі.

- Егоїст! Тільки за простирадла і думаєш!

- Якби я був егоїстом то не поправ би твою сукню!

- Тільки не кажи що ти поправ мою сукню.

- Так! Тільки з нею тепер щось не так. Упс.

Він показав мою скуйовджену мокру сукню.

- Це була моя улюблена сукня козел!!

- Отже я куплю тобі нову. Більш пристойну.

- То ти спеціально її зіпсував?

- Що ти! Я що нелюд якийсь?

З не аби яким сарказмом відповів Ярослав.

- Ти ж не брав мої речі?

- Ні.

- Тоді в чому я взагалі вийду з будинку?!

- Ти вже стоїш в моїй футболці. Можеш позичити мої штани.

- Щоб я втопилася в них??

- Зав’яжеш шнурки.

Я знову закотила очі від невдоволення. Але робити було нічого. Або так або ніяк.

Я вийшла повністю одягнута в його одежу.

- Тобі пасує.

- Краще вже б мішок з під картоплі носити аніж це.

Фиркнула невдоволено я.

- Снідати будеш?

- Ти готував?? Хочеш мене отруїти?

- Так, а труп закопаю на клумбі. Чим не ідеальне місце? І квіти на могилці ростуть і ти мене не дратуватимеш.

- Якщо так дратую то нащо взагалі притягнув сюди?

- Я врахую що наступного разу буде краще полишити тебе на маніяка.

- Маніяка?! Михайло мій друг!
- Нагадай, з якого моменту друзі накачують наркотою?

- А тобі звідки знати що я була під наркотою?!

- Бо я бачив таких як ти!!

Ці слова виявились надто різкими і грубими. Чутно було його збите дихання.

- У тебе були проблеми з наркотиками?

- Не у мене. У батька.

- А що з батьком?

- Не хочу розмовляти на цю тему.

- Вибач, якщо зачепила це.

- Ого. Ти вперше вибачаєшся за те, що суєш ніс куди не слід.

- Я просто знаю наскільки може бути болюча тема за сім’ю.

- Ти мене теж вибач. Я багато дурні наговорив тобі.

- Ми обоє дурні, які наговорили одне одному дурні.

Запанувала тиша. Ми зустрілись поглядами і в один момент Яр потягнувся до мене.

- С-стій. Що це ти робиш?

- Вибач. Я думав..

- Ні, нічого. Я напевно піду.

- Не поснідаєш?

- Я щось не голодна.

Я якомога швидше вибігла в коридор. Взулася і просто побігла звідти геть. Все тіло палало чи то від страху чи від… Бажання? Але чи нормально відчувати таке до людини яку ледве знаєш? Я вперше в житті подумала, що заплуталась.