Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

«Отже, дуже тебе прошу, дорогий Рафаїле,— сказав я,— опиши нам цей острів, причому не вдавайся до стислості, а розкажи по порядку про його землі, річки, міста, населення, його звичаї, установи, закони, одне слово, про все, що, на твою думку, нам варто знати. Будь певний, нам цікаво довідатися про ті речі, яких ми досі не знали».— «Дуже радо задовольню ваше бажання,— відповів він,— тому що все міцно закарбувалося в моїй пам’яті. Але розповідь вимагає довшого часу».— «Тоді,— мовив я,— зайдімо до мене, пообідаємо, а потім виберемо зручний час для розповіді».— «Добре»,— погодився Рафаїл.

Отож ми пішли обідати. Після обіду вернулися на те саме місце, сіли на ту саму лавку і наказали слугам, щоб ніхто нам не заважав. Потім ми з Петром Егідієм нагадали Рафаїлові виконати свою обіцянку. Коли він побачив, з якою напруженою увагою й жадобою ми чекаємо на його розповідь, то деякий час сидів мовчки в задумі, а тоді почав так розповідати.

Кінець першої книги

Друга буде

Книга друга

Розповідь Рафаїла Гітлодея про найкращий державний устрій в переказі Томаса Мора, лондонського громадянина і віконта.

Острів Утопія в середній частині (тут він найширший) тягнеться на двісті миль і поступово звужується в напрямі до двох кінців. Якби ці кінці обвести циркулем, то вийшла б окружність у п’ятсот миль[91]; кінці надають острову вигляд молодика. Роги його розділяє затока завширшки приблизно в одинадцять миль. Розливаючись на великому просторі, оточена звідусіль землею, затока захищена від вітрів і справляє враження скоріше спокійного озера, ніж бурхливого моря. Цей вигин робить середину острова гаванню. Звідти з великою користю для острів’ян відпливають у різні напрями кораблі. Вхід у затоку дуже небезпечний через мілини, а також через підводні скелі. Майже на середині цього входу височить один стрімчак, видний здалеку, через що він не може принести шкоди. На ньому утопійці побудували башту, в якій розміщена варта; всі інші скелі, сховані під водою, становлять загрозу для кораблів. Проходи між ними відомі тільки жителям острова, тим-то не буває випадку, щоб якийсь чужоземець міг увійти в затоку без провідника-утопійця. Зрештою, і для самих утопійців вхід у затоку не був би безпечний, якби не вказували їм дорогу якісь знаки з берега. Якщо ці остерігаючі набережні знаки перенести в інше місце, то можна б занапастити навіть найчисленніший ворожий флот. На протилежному боці острова гаваней чимало, але скрізь доступ на землю настільки укріплений самою природою чи людською рукою, що невеликий загін захисників може із суші відбити напад навіть великого війська.

А втім, як розповідають і як показує природа місцевості, ця країна колись давно не була оточена морем. Та коли сюди прибув і здобув перемогу Утоп (від його імені названо острів, раніше відомий під назвою Абракса[92], він довів грубий і дикунський народ до такого рівня культури й освіченості, який тепер вищий, ніж у переважної більшості смертних. Утоп наказав прорити п’ятнадцять миль з того боку, де ця країна сполучалася з материком, і провів море навколо суші. Так виник острів. Не бажаючи, щоб цю роботу тубільці вважали ганебною, він втягнув до неї не лише місцеве населення, а й залучив усіх своїх воїнів. Оскільки на роботах було використано багато людей, вони були завершені неймовірно швидко. Успіх прямо-таки здивував і налякав сусідів, які попервах сміялися з нібито безглуздого задуму.

На острові є п’ятдесят чотири міста[93], всі вони великі й прекрасні. Мова їхніх жителів, звичаї, установи і закони цілком однакові. Розпланування міст також однакове; схожий і їхній зовнішній вигляд, наскільки це дозволяє місцевість. Найменша відстань між містами становить двадцять чотири милі, причому жодне місто не віддалене одне від одного настільки, щоб з нього не можна було дійти пішки до іншого за один день.

З кожного міста щорічно троє літніх досвідчених громадян вирушають в Амаурот[94] для обговорення загальних справ острова. Це місто вважається першим і головним; розташоване в центрі країни, воно, з уваги на своє положення, дуже зручне для посланців усіх областей острова.

Земля для міст відведена так вдало, що кожне з них має з усіх боків не менше двадцяти миль, а з одного боку навіть і набагато більше, саме з того, звідки найдалі до найближчого міста. Жодне місто не прагне поширювати межі своїх володінь, бо городяни вважають себе не стільки власниками цих землеволодінь, скільки хліборобами на своїх полях. По селах всюди видно добротні будинки, забезпечені сільськогосподарськими знаряддями праці. Тут живуть громадяни, що переселяються сюди з міст навперемінно. Кожна селянська сім’я налічує не менше сорока чоловіків і жінок[95], крім того, ще двох прикріплених рабів. На чолі всіх стоять батько й мати сім’ї, люди шановні й літні..Тридцять сімей очолює філарх[96]. З кожної сім’ї щороку вертаються до міста двадцять чоловік. Це ті, що пропрацювали на селі два роки. На їхнє місце вибирають стільки ж нових, щоб їх учили ті, що на селі прожили рік і тому мають певний досвід у землеробстві. Наступного року вони повинні вчити інших, щоб не виникли труднощі з постачанням хліба, якщо всі, як один, будуть новаками, не обізнаними з сільським господарством. Хоч цей звичай встановлений з метою щорічно оновлювати склад хліборобів, щоб нікому не доводилось проти своєї волі надто довго виконувати тяжку роботу, однак є багато таких громадян, які від природи люблять сільське господарство і залюбки продовжують своє перебування на селі.

Хлібороби обробляють землю, годують худобу, заготовляють дрова і везуть паливо до міст, як їм зручно — морем або суходолом. Курей розводять незліченну кількість, з дивовижною майстерністю. Вони не підкладають квочкам яйця, а, зогріваючи рівномірним теплом велику кількість яєць, оживляють їх і таким способом виводять курчат[97]. Тільки-но курчата вилупляться із шкаралупи, як починають бігати за людьми, немов за своїми матерями,