Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– О, ви часом не про опальну некромантку Еріду Брауні, яка втекла з королівства? – З розширеними від подиву очима уточнив Д'Альбон. – Чув, вкрай талановита, могутня і злісна пані.

– Грегу, я тут подумав… – Мислене повідомлення від Хісс тягнулося так, ніби він розмірковував у реальному часі. – А може тому Його Величність і на врученні тобі титулу був відсутній разом з підлабузниками?.. Ще й озвучувати наказ доручив Архімагу. Щоб вже напевно ти не психанув?..

– Ну, тоді це лишень показує, що зі справжніми геомантами еліта країни не дуже добре знайома… – Ментально стиснув плечима Грегор Грейткіллс, а в голос повернувся до розмови з учнем щодо опальної некромантки.

– А ви б не розізлилися, майстре Д’Альбон, якби вам запропонували випатрану нежиттю, демонами та найвищою магією землю?

– То вона ж сама некромант, тут купа спорідненої їй енергії! – Здивовано вигукнув Вищий Магістр.

– Ага, кажуть, саме після подібних слів розумника з канцелярії на посоха й намотали. – Зловісно посміхнувся барон.

– Лишенько, – хмикнув Вищий Магістр, що трохи збліднув, – засмучувати некроманта – це треба бути рідкісним довбнем. Всі знають їхню запальність і злопам'ятність.

– Ну, той хлопець, мабуть, зірок із неба не хапав. – Байдуже знизав плечима Грегор. – Що ж, віконте. Гадаю, нам час висуватися в бік моїх підданих, що зачекалися. Як ви ставитеся до їзди верхи?

– Мабуть, що і непогано-хо-кхо! – Закашлявся Леон Д'Альбон, який почав було говорити. – Ви хочете сказати, що ми поїдемо на цьому?

Перед магами в буквальному значенні з-під землі виросли яскраві, наче зроблені з осінньої, пожовклої трави, коні. Щоправда, ніг мали вісім, а не класичні чотири. І розміром конячки могли заткнути за пояс наймогутнішого кінського богатиря. Рослинні коні рили копитами землю та іржали в нетерпінні, так і намагаючись рушити в дорогу.

– Так, а що вам не подобається в моїх фіто-конях?

– Можливо, приставка фіто…

– Ви фіто-фоб?..

– Що перепрошую?..

– Ви боїтеся рослин, Ваше сіятельство? – З єхидною посмішкою поцікавився геомант.

– Та за кого ви мене приймаєте? – Голос віконта злетів угору разом з його волоссям, забігали іскри і він знову став схожим на вкрай обурену, волохату, бліду електричну жердину. Не чекаючи на дозвіл, владика Блискавки вирушив до одного зі скакунів. Постоявши пару секунд біля фіто-коня, він відправив створінню емоції спокою і думку-запит, не дуже й сподіваючись на відповідь. Таким чином будь-який маг спілкувався із твариною, з якою сподівався подружитися. Запізніла думка про те, що це лише магічний конструкт, а не повноцінне створіння, ще не встигла оформитися в мозку віконта, тому і його здивування від того, що трав'яне створіння надіслало прихильний імпульс у відповідь, вийшло дещо блідим.

– Вони здатні розпізнавати мислені послання чужих магів і відповідати на них?.. – Здивовано протягнув Вищий Магістр. – Майстре Грейткіллс, ви мене вразили. І подумати не міг, що ви так заглибилися в магію Рослин.

– Похвала колеги завжди приємна, Леоне, дякую вам. – Усміхнувся Грегор.

– Але я сподіваюся, що коли ви говорили про спаринг з вашим рослинним витвором, ви не мали на увазі цих милих конячок?

– Милих?! Він просто не бачив, як ці дві худоби на пару зжерли гірську горгуль! – Відправив обурений посил Хісс.

– Але тебе ж злить не це, правда?

– Звичайно. Вони тоді не поділилися, нахабні кінські пики.

Грегор внутрішньо посміхнувся. Хісс взагалі доволі часто змушував свого творця посміхатися. А віконту він відповів наступне:

– Ні, Ваше сіятельство, звісно, мої фітоконі зовсім не для цього. Вам я приготую своє більш цікаве творіння.

– З нетерпінням буду чекати! То ми їдемо чи?.. – Вигнув брови віконт, бо обидва мага вже піднялися на скакунів, але ті стояли, як укопані.

– О, так, прошу мене пробачити. Верхи на них просто розмовляти не зручно. Їдемо.

– Та що тут може бути незручноооооооООААААА! – Закричав Вищий Магістр Блискавки, принагідно активуючи свої захисні заклинання. Бо коні з місця взяли швидкість гарного арбалетного болта. Та ще й напрямок дороги відмінний – зі скелі та вниз. Все було так швидко, що Леону спочатку здалося, наче вони просто падають.

Але у фіто-коней все було під контролем. Вони просто бігли вниз. По стрімкій скелі. На великій швидкості. Так чи інакше, але створіння Землі здатні були бігти вертикальною гірською місцевістю так, ніби вони скакали вздовж звичайного осіннього поля. Тим більше, що за десяток секунд такого бігу-падіння схил став згладжуватися і вершники разом зі своїми скакунами повернулися до звичної їм горизонтальної площини. Подальший шлях уже нагадував практично звичайний спуск із гір у низину. Якщо не враховувати швидкості скакунів та їх зовнішнього вигляду. Загалом, до того самого, більш-менш пристойного на вигляд села, вони доскакали за десять хвилин. Але у віконта було своє власне мірило часу:

– Та це ж пекельна вічність! – Заявив зелений на вигляд Леон Д'Альбон.

– Ні, ви рішуче брехали мені, Ваше сіятельство. – Похитав головою Грегор. – Не може людина, що відноситься «непогано» до верхової їзди, так відгукуватися про моїх коней. Вони ж практично всюдиходи! Хоч пустелі халіфатів, хоч поля, хоч ліси, хоч горами стрибати.