Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Вони ще й стрибати вміють? Горами?!

– А як же, – захоплено сплеснув руками Архімаг, – якось на підйомі вам покажу.

– Краще отрути…

– Що, вибачте?..

– Кажу, радий чути! Втішно чути, бароне, що ще вдасться покататися на ваших, без жодного сумніву, розкішних... фіто-скакунах.

– Я хотів би все-таки кликати їх фіто-кіньми, якщо дозволите.

– Так-так, звичайно, а це не нас іде зустрічати делегація місцевих селян?.. – Вказав праворуч легким кивком голови Д'Альбон.

Фіто-коні підвезли своїх наїзників на відстань сотні метрів від села, обнесеного дуже серйозним частоколом заввишки під десять метрів. Заточені колоди стирчали рівними рядами. Причому, одразу на кількох рівнях. І було зовсім незрозуміло, від чого потрібний такий захист. Або від кого.

А делегація, втім, і справді була. Вагома. Три десятки серйозного вигляду чоловіків і жінок рухалися у бік новоприбулих із ланцюгами, вилами, парочкою здоровенних дринів і (мабуть, помилково затесалося) хлібом із сіллю. Ішли вони… гарно. Так йдуть мисливці, що вистежують звіра в лісі. Або душогуб тягнеться до своєї жертви, пробравшись темної ночі через вікно. Або запеклий диверсант, по одному ріжучий вартових на сторожовій вежі. Взагалі, від натовпу селян навіть не пахло страхом перед високим начальством, покірністю та неосвіченістю. А також усім іншим, чим може пахтіти від представників сільської місцевості. Ні, то були вбивці. Причому, зі стажем. Втім, із тією малою батьківщиною, що їм дісталася, інші тут просто не виживали.

– Навіщо завітали, чаклунське поріддя?! – Запитав, розтягуючи слова, чоловік з величезною палицею на плечі і шрамом через все обличчя, який стояв одним із перших. Густі брови, шевелюра темно-коричневого волосся і велика борода надавали йому подібності до ведмедя. Дуже великого, агресивного ведмедя.

– Не бояться?.. Чудово… – Пробурмотів тихо Грегор. – Втім, цього слід було чекати.

– Звичайно, чого вас боятися? – Хоч між вершниками та натовпом селян було ще близько двадцяти метрів, але «ведмідь» почув слова геоманта. – Великим дядькам ми тут давним-давно й задарма не здалися, а всіляких шахраїв, що сюди забрідають, ми звикли спроваджувати самостійно. І недалеко. До найближчого цвинтаря. Так скажете, навіщо завітали, або почнемо спровадження, так би мовити?

– Та ким ти себе уявив, смерде?! – Завівся з півоберта віконт. Небо над головами людей потемніло, по тілу Вищого Магістра знову забігали іскри, а зачіска мага зі стерпної знову стала схожою на вирване орлине гніздо.

– О, повітряник! – Наче зрадів явний ватажок цієї зграї. – Головне, не зіпсуй повітря, коли будеш свої пожитки нам віддавати!

Ватажок зареготав, задоволений власним жартом. Його підтримали млявими смішками товариші. Пил останніх явно згас, мабуть, приглушений демонстрацією Леона своїх можливостей.

– Бароне, – гнівно роздмухуючи ніздрі, звернувся до Грегора Д'Альбон, не відводячи очей від озброєного натовпу, – якщо ваш дурний… новий підданий зробить ще хоч крок уперед, то у цієї зграї зміниться ватажок.

– Подивимося, хто швидше, дворянчик?.. – Прошипів бородач, різко припав до землі і… залишився там лежати у вигляді акуратної, сірої купки попелу. А решта селян все ще намагалася прокліпатися від яскравого спалаху беззвучної блискавки, що вразила з небес їхнього ватажка.

– Що ж, віконт, одразу видно, ви – людина слова. – Сказав, Грейткіллс. І це була його єдина реакція на спопеління підданого.

А ось соратники засмаженого бідолахи синхронно, як на військових навчаннях, зробили крок назад. Але треба віддати їм належне. Ні поглядів, ні зброї не опустили.

– Лади, лади, знатні панове, давайте не будемо шуму зайвого піднімати! – Вийшов раптом із натовпу один чоловік. Така сама шевелюра, як у покійного, тільки із суттєвими сірими пасмами. А борода менша й акуратніша. Та й в очах цієї людини взагалі не було агресії. Скоріше розум і ввічливе побоювання. Долоні мужика, кожна з лопату, були порожніми і тримав він їх перед собою. Мабуть, добрі наміри показував.

– Ти б спочатку представився, парламентер. – Хмикнув барон тутешніх місць.

– Гуго мене звуть, ваше благородіє, я місцевий... ну, староста, напевно...

– А чому так невпевнено, Гуго? – Гордо задерши гніздо на голові, спитав Леон Д'Альбон.

– Та я ж взагалі мисливцем все життя був, але ви ж, ваше благородіє, мить тому Фліпа, старосту нашого, упупили... А в нас, начебто, завжди старший мисливець – другий після старости в селі...

– За швидкий кар'єрний зріст потім окремо віконту подякуєш, а зараз, будь ласка, накажи своїм опустити ці ганебні палиці, поки це не почало мене злити, і проведи нас в особняк. Дуже хочеться подивитися на те, що від нього залишилося.

Одностайне здивоване зітхання трьох десятків людей прозвучало на диво злагоджено, хоч і моторошно.

– Невже правда у цих земель буде нарешті господар?.. – Обережно вточнив Гуго.

– Ну, якщо грамоті навчений – можеш переконатись сам.

З легкою усмішкою Грегор простяг руку в бік нового старости села, і до того повітрям повільно поплив сувій з королівським указом.